Було там дев’ять човнів: чотири — Еленділові, Ісілдурових — три і ще два — Анаріонові. І, гнані страхітливим вітрищем, вони линули із сутінків судьби в темряву світу. Попід ними розверзлись у загрозливому гніві морські надра, і хвилі, які нагадували рухомі гори з велетенськими шапками скуйовдженого снігу, понесли їх між обривками хмар і через багато днів викинули далеко на береги Середзем’я. І всі узбережжя та межові з морем краї західного світу переживали в ту пору неймовірні переміни та руйнації: моря заливали сушу, береги йшли під воду, стародавні острови тонули, а нові зринали, гори осипались, а ріки змінювали плин.
Еленділ і його сини згодом заснували в Середзем’ї свої королівства; і хоча їхні премудрість та майстерність були тільки відлунням того, що існувало в Нуменорі до приходу Саурона, та дикунам зі світу й ті здавалися неймовірними. Про діяння нащадків Еленділа в наступну епоху та про їхню, не завершену поки що, борню із Сауроном детально розповідає інше сказання.
Бо й сам Саурон вельми злякався гніву валарів і судьби, яку вготував Еру для моря та суші. Це перевершило всі його сподівання, бо він надіявся лише на загибель нуменорців і на поразку їхнього гордовитого короля. Тож коли Саурон, сидячи на чорному троні посеред Храму, зачув, як сурми Ар-Фаразона кличуть до бою, він засміявся, і засміявся вдруге, почувши ревище бурі, й саме коли він сміявся втретє, подумки радіючи з того, що тепер, навіки позбувшись едайнів, зробить зі світом, його сміх урвався і трон його та храм запались у безодню. Проте Саурон був не зі смертної плоті й, хоча позбувся наразі тієї подоби, в якій спричинився до такого великого лиха, і не міг уже постати прекрасним перед людськими очима, дух його все-таки вознісся з глибин і полинув, як тінь і страхітливий вітер, понад морем, і повернувся до Середзем’я, в Мордор, де був його дім. Він знову заволодів величним Перснем у Барад-дурі й жив там, темний і мовчазний, доки не витворив собі нового покрову, видимого образу ненависті й люті; а погляд Ока Саурона Жахливого могли витримати одиниці.
Та все це не стосується оповіді про Потоплення Нуменору, що її тут переповідаємо. Забулася навіть назва тієї землі, й люди звідтоді не згадували ні про Еленну, ні про Андор, утрачений Дар, ані про Нуменоре на рубежах світу. А вигнанці, котрі жили на берегах моря, якщо і звертались у напрямку Заходу, скорившись жаданню серця, то говорили про поглинутий хвилями Мар-ну-Фалмар, Акаллабет Повалений, Аталанте — елдарською мовою.
Чимало Вигнанців вірило, що вершина Менелтарми, Опори Небес, не потонула навіки, а знову здійнялася над хвилями — самотній острів, загублений між вод; бо то було святилище, і навіть у дні Саурона ніхто не осквернив його. Тож декотрі нащадки Еаренділа згодом шукали її, адже серед хранителів премудрості мовилося, наче в давнину далекозорі люди спромагалися побачити з Менелтарми слабкий відблиск Безсмертних Земель. Навіть після руйновища серця дунедайнів тяглися на захід; і хоча вони знали, що світ змінився, все одно казали:
— Аваллоне зникнув із лиця Землі, й Краю Аман не стало, й у нинішній світовій темряві їх годі відшукати. Але колись же вони існували, а отже, і досі існують, справжні й у цілісному світі, як і було задумано спочатку.
Бо дунедайни вважали, що навіть смертні люди, сподобившись благословення, можуть застати часи, відмінні від часу життя їхніх тіл. Вони завжди палко прагнули позбутися мороку вигнання й побачити так чи інак невмируще світло, бо скорботна думка про смерть невідступно переслідувала їх навіть за морськими просторами. Отак і вийшло, що видатні мореплавці знов обшукували порожні моря в надії натрапити на Острів Менелтарми, щоби звідти угледіти видіння минулого. Та все було марно. Ті, хто запливав далеко, знаходили хіба що нові землі, які нічим не відрізнялися від старих: там усе одно існувала смерть. Ті ж, хто запливав найдалі, тільки обпливали Землю довкола й, виснажені, врешті-решт поверталися до того місця, звідки вирушили в подорож; і вони казали:
— Усі шляхи тепер ведуть по колу.
Тож із часом, почасти завдяки морським мандрам, почасти завдяки премудрості й умінню читати по зорях, королі людей зрозуміли, що насправді світ створено круглим, а все ж елдарам іще дозволено рушати в путь і діставатися до Стародавнього Заходу та до Аваллоне, якщо вони того забажають. Тому хранителі людської премудрості стверджували, що Прямий Шлях мусить і далі десь існувати для тих, кому вільно його знайти. Вони повчали, що, хоча новий світ і зникає, стара дорога та стежка пам’яті про Захід незмінно існує у вигляді могутнього невидимого мосту, який веде через повітря подиху та лету (воно тепер кругле, так само як і світ), перетинає Ілмен, чого не витримає плоть, якщо її не підтримати, і нарешті сягає Тол-Ерессеа, Самотнього Острова, а може, навіть і далі — Валінору, де й до сьогодні мешкають валари, спостерігаючи, як розгортається історія світу. Уздовж берегів моря з’явилися тоді розповіді та чутки про мореплавців і заблукалих у водах, котрі волею долі чи провидіння, чи з ласки валарів потрапляли на Прямий Шлях і бачили, як обличчя світу тоне внизу під ними, й добувалися до освітлених свічадами причалів Аваллоне чи, воістину, аж до останніх узмор’їв на межі Аману, і там, подивившись на Білу Гору, жахну та прекрасну, вмирали.