ПРО ПЕРСТЕНІ ВЛАДИ І ТРЕТЮ ЕПОХУ
ПРО ПЕРСТЕНІ ВЛАДИ І ТРЕТЮ ЕПОХУ, НА ЧОМУ ОПОВІДІ ЗАВЕРШУЮТЬСЯ
У старовину був собі мая Саурон, якого синдари Белеріанду звали Ґортауром. На початку становлення Арди Мелкор переманив його до себе на службу, й він став найвизначнішим і найобізнанішим серед поплічників Ворога, а ще й найбільш небезпечним, бо міг прибирати різні форми, і тривалий час йому, за бажанням, удавалося поставати шляхетним і прекрасним, обводячи круг пальця всіх, окрім найпильніших.
Коли зруйнували Танґородрім і скинули Морґота, Саурон знову прибрав світлу подобу, і поклонився Еонве, оповісникові Манве, і зрікся всього свого лихочинства. І дехто вважає, що спершу то було зроблено щиро, що Саурон справді розкаявся, тільки зі страху, бо поразка Морґота і всевишній гнів Володарів Заходу вселили в нього сум’яття. Однак Еонве не наділили владою прощати належних до одного з ним роду, тож він наказав Сауронові повертатися до Аману і там чекати присуду Манве. Тоді Саурон присоромився, і не забажав повертатися приниженим, і коритися вироку валарів, за яким йому, цілком імовірно, довелося би довго та по-рабськи трудитися, доводячи щиру вірність; адже при Морґоті він був наділений величезною владою. Тому, щойно Еонве подався геть, Саурон заховався в Середзем’ї, знову навернувшись до зла, позаяк Морґот скував його преміцними путами.
Під час Великої Битви та зрушень, спричинених падінням Танґородріму, земля билась у страхітливих конвульсіях, і поруйнований Белеріанд перетворився на пустку; на півночі й на заході чимало земель занурилося під води Великого Моря. На сході, в Оссіріанді, стіни Еред-Луіну запалися, й у гірському пасмі дещо на південь утворився значний пролом, у який влилася морська затока. У ту затоку впадало нове русло Ріки Лун, і тому її назвали Лунською Затокою. Колись давно нолдори назвали той край Ліндоном, тож він звався так і надалі; там досі мешкало чимало елдарів, котрі зволікали, не бажаючи наразі залишати Белеріанд, де вони довго боролись і трудилися. Королем їхнім був Ґіл-ґалад, син Фінґона, а з ним і Елронд Напівельф, син Еаренділа Мореплавця та брат Елроса, першого короля Нуменору.
На берегах Лунської Затоки ельфи побудували гавані й назвали їх Мітлондом; там стояло чимало човнів, бо пристановище те було добрим. Час од часу елдари відпливали із Сірих Гаваней, утікаючи від темряви земних днів, адже завдяки милосердю валарів усе ще могли обрати Прямий Шлях і, за бажанням, повернутися до родини на Ерессеа та до Валінору поза окружними морями.
Були й інші елдари, котрі в ту епоху перетнули гори Еред-Луін і перейшли у внутрішні землі. Серед них були головно телери — вцілілі мешканці Доріату й Оссіріанду, — вони заснували спільні з Пралісними ельфами володіння в лісах і в горах, далеко від моря, за яким, попри все, завжди тужили їхні серця. За межами Еред-Луіну тільки в Ереґіоні, який люди називали Краєм Гостролиста, ельфи нолдорської раси заснували постійне королівство. Ереґіон був поблизу величних гномівських палаців, званих Кгазад-думом або Газодрондом — ельфійською, а згодом — Морією. Від Ост-ін-Езіла, ельфійського міста, до західної брами Кгазад-дума слався битий шлях, адже між гномами й ельфами виникла міцна дружба, якої раніше не бувало ніколи і яка збагатила обидва народи. В Ереґіоні майстри з ґваіт-і-мірдайнів, Народу Ковалів-ювелірів, перевершили всіх відомих умільців, окрім хіба самого Феанора; і, правду кажучи, найвправнішим серед них був син Куруфіна — Келебрімбор, який віддалився від батька і залишився в Нарґотронді, коли Келеґорма та Куруфіна вигнали, про що розповідається у «Квенті Сильмариліон».