Відтоді війна між Сауроном і ельфами не припинялася ніколи; Ереґіон було спустошено, Келебрімбора — вбито, а двері Морії — замкнено. У той самий час Елронд Напівельф заснував твердиню та пристановище Імладріс, що його люди називали Рівендолом, і вона простояла дуже довго. Проте до рук Саурона потрапила решта Перстенів Влади й він роздав їх іншим народам Середзем’я, сподіваючись у такий спосіб привернути до себе всіх тих, хто прагнув таємної влади, понад уділену його родові. Сім перстенів дісталося гномам, а людям — аж дев’ять, бо й тут, як і в усьому іншому, люди найохочіше поступилися його волі. Ті перстені, якими він правував, Саурон спотворив, що вдалося йому вельми легко, адже він брав участь у їхньому творенні: вони були прокляті й, урешті-решт, зрадили тих, хто послуговувався ними. Правду кажучи, упокорити гномів виявилося досить важко; вони погано зносять чуже владарювання, почування їхніх сердець нелегко осягнути, а їх самих не можна перетворити на примар. Гноми використовували свої перстені тільки для здобуття багатства; проте гнів і всеохопна жадоба золота, які зайнялись у їхніх серцях, згодом породили чимало лиха, з якого Саурон отримав зиск. Кажуть, що в основі кожної зі Сімох Скарбниць гномівських королів колись було закладено по золотому персню, та всі ті скарбниці розграбували ще в давнину, і дракони пожерли їх, і декотрі з Семи Перстенів розплавив вогонь, а інші повернулися до Саурона.
Люди легше дали заманити себе в пастку. Ті, хто користувався Дев’ятьма Перстенями, стали свого часу могутніми: королями, чаклунами та воїнами давнини. Вони здобули славу і превелике багатство, які, втім, і довели їх до загибелі. Здавалося, життя їхнє нескінченне, та для них воно виявилося нестерпним. Ті люди могли, коли хотіли, походжати під сонцем невидимими для цьогосвітніх очей і могли бачити речі в невидимих для смертних людей світах; але надто часто вони споглядали тільки примари й омани, що їх вигадав Саурон. Тож один по одному, раніше чи пізніше, відповідно до природної міці та добрих або лихих замірів на початку, всі вони перетворилися на рабів того персня, котрого носили, й потрапили під владу Єдиного, що належав Сауронові. І стали навіки невидимими для всіх, окрім того, хто мав при собі Правлячий Перстень, і ввійшли в царство тіней. То були назґули, Примари Персня, найжахливіші слуги Ворога. Темрява линула довкіл них, і крики їхні нагадували голоси смерті.
І от жадоба та гордість Саурона зросли аж до безмежжя, й він постановив зробитися повелителем усіх істот Середзем’я, знищити ельфів і, якщо вдасться, спричинити повалення Нуменору. Він не терпів ані свободи, ні будь-якого суперництва і нарікся Володарем Землі. Саурон і надалі носив маску, так що при бажанні міг обдурити очі людей, прикинувшись перед ними мудрим і гарним. Але правив він радше з допомогою сили та страху, якщо вважав їх корисними; тому ті, хто збагнув, що тінь його шириться світом, назвали його Темним Володарем і йменували Ворогом. Саурон же знову зібрав під своєю орудою всіх лихих потвор часів Морґота, котрі тільки зосталися на землі чи під нею, і орки стали до нього на службу, і плодилися, наче мухи. Так почалося Чорноліття, що його ельфи називають Днями Виходу. У той час чимало ельфів Середзем’я втекло до Ліндону, а звідти — за моря, щоби ніколи не повертатись; але багатьох Саурон і його слуги знищили. Проте Ґіл-ґалад усе ще утримував позиції в Ліндоні, тож Саурон наразі не зважувався перетнути Гори Еред-Луін ані напасти на Гавані; а Ґіл-ґаладові допомагали нуменорці. Рештою території керував Саурон, а колись вільні мешканці знаходили прихисток у лісових і гірських криївках, і за ними невідступно линув страх. На сході та півдні майже всі люди скорилися його владі й у ту пору стали дужими та збудували чимало міст і камінних мурів, були чисельними, лютими у бою і мали залізну зброю. Саурона вони вважали королем та богом, але боялися його неймовірно, позаяк він оточив свою оселю вогнем.
Але по якомусь часі Саурон припинив наступ на західні землі. Бо, як сказано в «Акаллабеті», його увагу привернула могутність Нуменору. Сила та розкіш нуменорців у пору розквіту їхнього королівства були такі величні, що слуги Темного Володаря не могли їм протистояти, тож сподіваючись хитрістю досягти того, чого не вдалося силою, він на часину полишив Середзем’я і подався до Нуменору заручником Короля Тар-Каліона. Там і жив, аж доки з допомогою хитрощів переманив на свій бік серця більшості тих людей, і вирядив їх на війну з валарами, і так довів їх до знищення, чого давно вже бажав. Але знищення те виявилося жахливішим, аніж передбачав Саурон, він-бо забув, якими могутніми стають у гніві Володарі Заходу. Світ було зруйновано, суходіл запався, і його проковтнули моря, навіть сам Саурон провалився у безодню. Та дух його виринув нагору й на крилах жахливого вітру помчав назад у Середзем’я, шукаючи пристановища. Там він з’ясував, що влада Ґіл-ґалада за роки його відсутності вельми зміцніла і ширилася тепер на розлогі простори півночі та заходу, перекинувшись навіть по той бік Імлистих Гір і Великої Ріки, аж до кордонів Великого Зеленолісся, й наближалася до твердинь, де колись мешкав у безпеці він сам. Тоді Саурон відступив до фортеці в Чорній Землі й замислив війну.