У ту пору нуменорці, котрих урятували від загибелі, тікали на схід, про що сказано в «Акаллабеті». їхніми ватажками були Еленділ Високий і його сини, Ісілдур та Анаріон. То були родичі Короля і нащадки Елроса, однак вони не схотіли прислухатися до Саурона й відмовилися воювати проти Володарів Заходу. Посадивши на човни всіх, хто залишився вірний богам, вони покинули нуменорську землю до того, як її спіткало знищення. То були дужі люди, і човни їхні були міцні та величні, проте буревії здолали їх, і піднесли на гребенях валів аж до самих хмар, і опустили на береги Середзем’я, мов буряних птиць.
Еленділа хвилі викинули в землі Ліндон, і він потоваришував із Ґіл-ґаладом. Тому, проминувши Ріку Лун, заснував своє королівство по той бік Еред-Луіну, і народ його оселився в різних місцинах Еріадору поблизу течій Луну та Барандуіну; головним же його містом був Аннумінас, що стояв над водами Озера Ненуіал. Нуменорці також оселились у Форності на Північних Дюнах, і в Кардолані, й на пагорбах Рудауру, а на Емин-Берайді й Амон-Сулі вони звели вежі. У тих місцинах залишилося чимало курганів і поруйнованих фортифікаційних споруд, однак вежі Емин-Берайду все ще дивляться у напрямку моря.
Ісілдура й Анаріона занесло на південь, і, зрештою, вони повели свої човни вгору Великою Рікою Андуін, що збігає з Рованіону в західне море у Белфалаській Затоці. Вони заснували в тих землях володіння, яке згодом одержало назву Ґондор, а от Північне Королівство звалось Арнор. Задовго до того, у дні владарювання, нуменорські мореплавці, не зважаючи на Саурона, який мешкав неподалік на сході, в Чорній Землі, заснували гавань і твердині поблизу гирла Андуіну. Пізніше до цієї гавані припливали з Нуменору тільки Вірні, тож більшість прибережного населення в тому краї повністю або частково належала до родичів ельфодрузів і народу Еленділа, і той люд радо привітав його синів. Головним містом південного володіння був Осґіліат, посеред якого протікала Велика Ріка; там нуменорці звели величний міст, на якому стояли дивовижні на вигляд камінні вежі та будинки, а до міських причалів підпливали з моря величні човни. А ще вони збудували обабіч інші твердині: Мінас-Ітіл, Вежу Східного Місяця, що розташувалася зі сходу на схилі Гір Тіні — як погроза Мордору; а з заходу стояв Мінас-Анор, Вежа Спадного Сонця, біля підніжжя Бескиду Міндоллуін — як щит од дикунів із долин. У Мінас-Ітілі був дім Ісілдура, а в Мінас-Анорі — дім Анаріона, та вони разом правували королівством, і трони їхні стояли поруч у Великій Залі Осґіліата. Такі були основні поселення нуменорців у Ґондорі, та у дні влади вони збудували в тій землі й інші фортифікаційні споруди, дивовижні й міцні: в Арґонаті, в Аґларонді й Ересі; а в околицях Анґреноста, що його люди називали Ізенґардом, спорудили Шпилясту Вежу Ортанк із каменю, який було неможливо розбити.
Вигнанці привезли з Нуменору чимало скарбів і величних родинних реліквій, цінних і предивних, найуславленішими з яких були Сім Каменів та Біле Дерево. Біле Дерево виросло з плоду Німлота Прекрасного, що пишався у дворах Короля в Арменелосі в Нуменорі, доки Саурон не спалив його; а Німлот натомість походив од Дерева Тіріона, що було подобою Найстаршого з Дерев, Білого Телперіона, якого викликала до життя в землі валарів Яванна. Дерево те як пам’ятний знак про елдарів і світло Валінору висадили в Мінас-Ітілі перед домом Ісілдура, позаяк саме він урятував плід од знищення, а от Камені розділили.
Три взяв Еленділ, а кожен із його синів — по два. Еленділові камені примістили у вежах на Емин-Берайді, Амон-Сулі й у місті Аннумінасі. А камені його синів опинились у Мінас-Ітілі та Мінас-Анорі, в Ортанку й Осґіліаті. Й камені ті мали властивість показувати тому, хто дивився в них, речі, віддалені в часі чи просторі. Переважно вони показували тільки те, що було поблизу від сусіднього спорідненого Каменя, бо Камені наче перегукувалися між собою; але той, кому була притаманна незламна сила волі та духу, міг навчитися скеровувати їхній погляд, куди йому було треба. Так нуменорці дізнавалися про багато речей, які вороги хотіли би приховати; мало що могло заховатися від них у дні їхньої могутності.