Воїнство Ґіл-ґалада й Еленділа здобуло перемогу, бо ельфи в ті часи все ще були нездоланні, а нуменорці — дужі, рославі й жахливі у гніві. Ніхто не міг протистояти Аеґлосові, спису Ґіл-ґалада, а меч Еленділа сповнював орків і людей страхом, адже сяяв світлом сонця та місяця й називався Нарсіл.
Тоді Ґіл-ґалад і Еленділ вступили в Мордор, і оточили твердиню Саурона, і тримали її в облозі сім літ, і вельми потерпали від вогню та від дротиків і стріл Ворога, і Сауронові поплічники здійснили проти них чимало вилазок. Там, у видолинку Ґорґороту, полягли син Еленділа Анаріон і безліч інших. Але врешті облога стала такою нестерпною для Саурона, що він особисто виступив на бій, і мірявся силами з Ґіл-ґаладом та Еленділом, і обох їх убив, і меч Еленділа зламався під ним, коли той упав. Одначе й Саурон повалився долі, відтак Ісілдур, схопившись за руків’я уламку Нарсіла, відтяв Правлячий Перстень із руки Саурона й забрав його собі. Тож Саурона того разу було переможено, і дух його покинув тіло, помчав далеко-далеко й заховався в пустельних краях; і ще багато довгих років Темний Володар не прибирав видимої подоби.
Так розпочалася Третя Епоха Світу, наступна після Прадавніх Часів і Чорноліття; і тоді ще жили надія та спогад про веселощі, й довгий час Біле Дерево елдарів квітувало у дворах людських Королів, бо, перш ніж поїхати з Ґондору, Ісілдур висадив порятований пагінець у цитаделі Анора на згадку про брата. Слуги Саурона кинулися навтьоки й розбіглися хто куди, та не згинули цілком; і, попри те, що багато людей відвернулося від зла й підкорилося нащадкам Еленділа, чимало їх таки зберігали в серцях вірність Сауронові та ненавиділи королівства Заходу. Темну Вежу зрівняли з землею, проте підвалини її збереглися і не канули у забуття. Власне, нуменорці поставили довкола землі Мордору сторожу, проте ніхто не наважувався оселитися там через страх перед самим спогадом про Саурона та через Вогняну Гору, що стояла поблизу Барад-дуру; і видолинок Ґорґороту занесло попелом. Багато ельфів і багато нуменорців та людей, котрі були їхніми союзниками, загинуло під час Битви та Облоги; не стало Еленділа Високого і Верховного Короля Ґіл-ґалада. Ніколи вже не вдавалося скликати таке воїнство і не відроджувалась удруге така спілка ельфів і людей; після днів правління Еленділа два роди почали відчужуватися.
Про долю Правлячого Персня в ту епоху не відали навіть Мудрі; проте він не перестав існувати. Ісілдур не віддав його Елрондові та Кірданові, які були поруч. Вони радили йому кинути перстень у вогонь Ородруіну, до якого треба було тільки простягнути руку, — в ньому його викували, в ньому він би і згинув, і влада Саурона навіки зникла б, і сам він позостався би лише тінню злоби в нетрищах. Однак Ісілдур не послухав їхньої поради, мовивши:
— Я візьму це собі як виру за батькову смерть і братову. Хіба ж не я завдав Ворогові смертельного удару?
Перстень, що його він тримав, видався Ісілдурові неймовірно привабливим на вигляд, він не стерпів би його знищення. Тож, привласнивши його, він спершу повернувся до Мінас-Анора і посадив там Біле Дерево — як пам’ятний знак про брата Анаріона. Проте небавом поїхав і, віддавши розпорядження Менелділові, братовому сину, та доручивши йому королювати на півдні, забрав Перстень, аби той став реліквією його дому, і подався з Ґондору на північ тим шляхом, яким прибув Еленділ; він покинув Південне Королівство, бо намірився обійняти батькове володіння в Еріадорі, далеко від тіні Чорної Землі.
Та Ісілдура розбило військо орків, що чигало в Імлистих Горах: спустившись, вони зненацька напали на його табір між Зеленоліссям і Великою Рікою поблизу Лоеґ-Нінґлорону, Ірисових Полів, бо Ісілдур був необачний і не поставив сторожі, позаяк гадав, що здолав усіх недругів. Там загинули майже всі його люди, а серед них і троє його старших синів: Елендур, Аратан і Кірион; однак дружину та найменшого сина Валанділа він залишив в Імладрісі, ще коли йшов на війну. Сам же Ісілдур завдяки чарам Персня врятувався, адже щойно надягав його — ставав невидимим для всіх очей; однак орки вистежили його за запахом і за слідами на грунті, перш ніж він устиг дійти до Ріки і вступити в неї. Але Перстень зрадив свого нового власника і помстився за творця: він зісковзнув із пальця Ісілдура, коли той плив, і вода поглинула його. Тоді орки побачили Еленділового сина, котрий щосили намагався переплисти потік, і прошили його багатьма стрілами, тож так він і загинув. Лише троє з його людей після довгих блукань знову перейшло через гори, й одним із них був його зброєносець Огтар, якому Ісілдур довірив зберігати уламки Еленділового меча.