Так у належний час Нарсіл перейшов в Імладрісі до рук Валанділа, Ісілдурового спадкоємця; та лезо зламалось і світло його потьмяніло, і його не перекували заново. Повелитель Елронд прорік, що це відбудеться лише тоді, коли буде знайдено Правлячий Перстень і повернеться Саурон; однак ельфи та люди сподівалися, що цього не трапиться ніколи.
Валанділ оселився в Аннумінасі, та народ його поменшав, а нуменорців і людей із Еріадору лишилося надто мало, щоби заселити землю чи підтримувати в належному стані все те, що збудував Еленділ; у Даґорладі, в Мордорі та на Ірисових Полях чимало наклало головами. А коли закінчилися дні правління Еарендура, сьомого короля після Валанділа, сталося так, що люди Вестернесу, дунедайни Півночі, розділилися на дрібні королівства та помістя, і недруги поглинули їх поодинці. З плином літ цей народ дедалі більше занепадав, і от слава його проминула, залишивши по собі хіба що зелені кургани у травах. Урешті-решт, не зосталося нічого, крім дивного люду, який тайкома блукав нетрями, — розпорошених людей, котрі не знали, ні де їхня домівка, ні чому вони мандрують, ані свого родоводу, про який пам’ятали лише в Імладрісі, в домі Елронда. Проте впродовж багатьох людських поколінь нащадки Ісілдура дбайливо плекали уламки Нарсіла, і лінія їхня — від батька до сина — ніколи не переривалася.
На півдні ж і далі існувало королівство Ґондор, певний час його пишнота навіть примножувалась, аж доки врешті воно багатством і величчю уподібнилося до Нуменору перед занепадом. Народ Ґондору зводив гінкі вежі, й твердині, й гавані, що вміщали багато кораблів; і перед Крилатою Короною Королів Людей тремтіли народи безлічі земель та мов. Пребагато літ росло перед домом Короля в Мінас-Анорі Біле Дерево — нащадок того дерева, яке Ісілдур перевіз через морські простори з Нуменору, яке само походило від дерева з Аваллоне, що, в свою чергу, походило з Валінору Первозданних часів, коли світ був молодий.
Але все-таки, врешті-решт, на схилі швидкоплинних літ Середзем’я, Ґондор почав занепадати, й лінія Менелділа, Анаріонового сина, обірвалася. Кров нуменорців надто перемішалася з кров’ю інших людей, тож їхня сила та мудрість занепали, тривалість життя скоротилась, і сторожа Мордору втратила пильність. І у дні Телемнара, двадцять третього правителя з лінії Менелділа, на чорних крилах зі сходу принесло мор, і він уразив Короля та його дітей, і ще багато хто з ґондорського народу згинув. Тоді форти на кордонах Мордору спорожніли, й Мінас-Ітіл стояв знелюднілим; а зло потайки знову прилинуло в Чорну Землю, і холодний вітер зворохобив попіл Ґорґороту, бо там зібралися темні привиди. Кажуть, що насправді то були улайри, котрих Саурон звав назґулами — Дев’ятеро Примар Персня, — вони тривалий час перебували у сховку, а тепер повернулися прокладати шляхи для свого Повелителя, адже він знову почав рости.
У дні Еарніла вони завдали першого удару, і поночі вийшли з Мордору через перевали в Горах Тіні, й оселилися в Мінас-Ітілі, зробивши те місце таким жахливим, що ніхто не наважувався і поглянути туди. Відтоді його називали Мінас-Морґулом, Вежею Чаклунства; й Мінас-Морґул завжди перебував у стані війни з Мінас-Анором на заході. Відтак Осґіліат, який після занепаду того народу довго стояв пусткою, перетворився на руйновища та місто привидів. А Мінас-Анор існував і далі й отримав нову назву — Мінас-Тіріт, Вартова Вежа; бо королі наказали побудувати в цитаделі білу вежу, дуже високу та прегарну, з якої видно було чималу територію. Гордим іще й міцним залишалося те місто, і в ньому деякий час продовжувало квітувати перед домом Королів Біле Дерево; і там позосталі нуменорці все ще обороняли переправу через Ріку від жаху Мінас-Морґула та від усіх ворогів Заходу: орків, потвор і лихих людей. Отож, землі позад них, на захід од Андуіну, було захищено від війни та розрухи.
Мінас-Тіріт існував навіть після днів Еарнілового сина Еарнура, останнього Короля Ґондору. То саме він виїхав одинцем до брам Мінас-Морґула, щоби відповісти на виклик тамтешнього володаря, і зустрівся з ним у двобої, та назґули підступно напали на нього і забрали живцем у місто тортур, і жодна жива душа звідтоді його не бачила. Так-от, Еарнур не залишив по собі спадкоємця, і, коли лінія Королів обірвалася, містом та його дедалі меншими володіннями керували Намісники з дому Марділа Вірного. І рогіррими, Вершники Півночі, прийшли і замешкали в зеленому краї Роган, який раніше називався Каленарзон і був частиною королівства Ґондор; і рогіррими допомагали Володарям Міста вести їхні війни. А на півночі, по той бік Водоспаду Раурос і Брам Арґонату, були ще й інші заслони, стародавні сили, що про них люди знали мало, а лихі почвари не наважувалися нападати, доки, діждавшись слушного часу, їхній темний володар Саурон не з’явився би знову. І поки не настав той час, опісля днів Еарніла, назґули жодного разу не посміли переправитися через Ріку чи вийти зі свого міста у видимій людям подобі.