Однак ті, хто був свідком тогочасних подій, гідних подиву і звитяжних вчинків, уже деінде розповідали історію тієї Війни за Перстень і її завершення несподіваною перемогою та давно передбаченою печаллю. Тут же скажемо тільки, що в ті дні на Півночі з’явився Спадкоємець Ісілдура й узяв уламки меча Еленділа, і його перекували в Імладрісі; й тоді Спадкоємець, величний капітан людей, виступив на війну. То був Араґорн, син Араторна, прямий нащадок Ісілдура у тридцять дев’ятому коліні, котрий як ніхто був подібний на Еленділа. Відбулася битва в Рогані, і зрадника Куруніра було скинуто, а Ізенґард — знищено; і перед Містом Ґондором відбувся великий бій, і під час нього Володар Морґула, Капітан Саурона, відійшов у пітьму; і Спадкоємець Ісілдура привів воїнство Заходу перед Чорні Брами Мордору.
У тій останній битві взяли участь Мітрандір, сини Елронда та Король Рогану, і вельможі Ґондору, і Спадкоємець Ісілдура з дунедайнами Півночі. Там вони, врешті-решт, поглянули в очі смерті й поразці, та відвага їхня була б марною, бо Саурон виявився надто сильним. Однак саме в ту годину справдилися слова Мітрандіра, і, коли Мудрі спіткнулися, руку допомоги їм простягнули слабкі. Адже, як співалося відтоді у багатьох піснях, їх порятували саме періаннати, Маленький Народ, мешканці пагорбових схилів і лук.
Кажуть, дрібнолюдик Фродо на прохання Мітрандіра взяв тягар на себе, і разом зі своїм єдиним слугою подолав небезпеку й темряву, і нарешті, не зважаючи навіть на Саурона, дістався до Судної Гори, і там кинув Величний Перстень Влади у Вогонь, у якому його було створено, і так Перстень було знищено і зло його вигоріло дощенту.
Тоді Саурон програв, і був остаточно подоланий, і щез, наче тінь злоби; і вежі Барад-дуру розсипалися на порох, і від луни їхнього падіння здригнулося багато земель. Відтак знову настав спокій, і на Землі розпустилася нова Весна; і Спадкоємця Ісілдура увінчали короною Короля Ґондору й Арнору, і могутність дунедайнів воскресла, і слава їхня ожила знову. У дворі Мінас-Анора знову зацвіло Біле Дерево, бо у снігах Міндоллуіну Мітрандір знайшов паросток, який, тонкий і білий, вигнався понад Містом Ґондором; і, доки Дерево росло там, серця Королів не забували про Прадавні Часи.
Тож усе те було досягнуто головно завдяки порадам і невсипущості Мітрандіра, який за кілька останніх днів перетворився раптом на вельмишановного володаря і мчав у бій, одягнутий у біле; проте аж у час його від’їзду відкрилося ще й те, що він уже довго оберігав Червоний Перстень Вогню. Спершу той Перстень було вручено Кірданові, Володарю Гаваней, але той віддав його Мітрандіру, бо знав, звідки він прийшов і куди, врешті, повернеться.
— Візьми-бо нині цей Перстень, — мовив він, — адже важкі тобі випали труди і турботи, а він підтримуватиме тебе в усьому та захищатиме від утоми. Це — Перстень Вогню, і з його допомогою тобі, можливо, вдасться у світі, що холоне, знову запалити серця давньою відвагою. Що ж до мене, то моє серце належить Морю, і я житиму біля сірих берегів, охороняючи Гавані, аж доки відпливе останній корабель. Отоді я чекатиму на тебе.
Білий був той корабель, і довго його будували, і довго чекали кінця, про який мовив Кірдан. Але коли все згадане нарешті здійснилось і Спадкоємець Ісілдура перейняв володарювання над людьми та Заходом, тоді стало зрозуміло, що сила Трьох Перстенів також вичерпалась, і світ для Первородних зробився старим та сірим. У той час останні нолдори відпливли з Гаваней і назавжди полишили Середзем’я. Найпізніше дісталися до Моря Хранителі Трьох Перстенів, і Повелитель Елронд зійшов там на корабель, який приготував Кірдан. В осінніх сутінках він плив із Мітлонду, аж доки моря Округлого Світу запалися за ним і вітри круглого неба перестали його хвилювати. Тоді на вишньому повітроплині корабель полинув над імлою світу й дістався до Стародавнього Заходу, і дням елдарів із історій та пісень настав кінець.