Ілуватар же довідався про зроблене, й у ту мить, коли Ауле завершив творити і, вдоволений, почав навчати гномів вигаданої для них мови, Ілуватар заговорив до нього; й Ауле почув його голос, і занімів. І голос Ілуватара промовив:
— Чому ти вчинив отак? Навіщо взявся до праці, яка, вочевидь, понад владу твою і волю? Бо від мене в дар ти отримав тільки власне єство — не більше; тож ці створіння рук твоїх і думки лише ним і житимуть: рухатимуться, коли твоя думка їх поворушить, а якщо вона полине деінде, стоятимуть бездіяльно. Чи сього ти прагнув?
Тоді відказав Ауле:
— Я не прагнув такого панування. Я прагнув сотворити відмінних од мене істот, любити їх і навчати, щоб і вони збагнули красу Еа, який через тебе стався. Бо здалося мені, що на Арді є вдосталь простору для щасливого пробування різних створінь, однак вона й досі здебільшого порожня та безмовна. Нетерплячість спонукала мене до безглуздого вчинку. Та все ж ти сотворив мене, а отже, вклав мені в серце бажання творити; а нерозумне дитя, котре, граючись, відтворює вчинки власного батька, робить це, не помишляючи про глум, а просто тому, що є сином свого отця. Що маю чинити тепер, аби ти не гнівався на мене довіку? Як син свого вітця я приношу тобі в жертву цих створінь, працю створених тобою рук. Роби з ними, що захочеш. Але чи не краще мені знищити плід моєї самовпевненості?
Відтак Ауле здійняв велетенський молот, аби розтрощити гномів; і заплакав. Але його покірність викликала в Ілуватара співчуття до нього самого та до його задуму; і гноми відсахнулися від молота, і перелякались, і схилили доземно голови, і благали змилосердитися над ними. І голос Ілуватара мовив до Ауле:
— Пожертву твою я прийняв одразу, щойно ти її запропонував. Хіба не бачиш, що істоти сі живуть тепер власним життям і говорять власними голосами? Інакше вони би не ухилилися від удару твого, а сповняли б усякий наказ твій.
Тоді Ауле відкинув молот, і зрадів, і подякував Ілуватарові, сказавши:
— Нехай Еру благословить мою працю й удосконалить її!
Та Ілуватар заговорив знову, мовивши:
— Достоту як на початку Світу я втілив думи айнурів, так і тепер узяв я твій задум і примістив його в історії Світу; в жодний інший спосіб я не вдосконалюватиму роботу рук твоїх — як ти зробив, так і станеться. Проте я не допущу, щоб оці створіння прийшли раніше за Первородних, котрих задумав я, і щоби нетерплячість твою було винагороджено. Тож вони спатимуть у темряві під камінням і не з’являться доти, доки на Землі не пробудяться Первородні; аж до того часу чекатимеш і ти, і вони, хоч би й довго довелося ждати. Коли настане пора, я розбуджу їх — і стануть вони тобі наче діти; і часто наші діти боротимуться між собою, діти всиновлені та діти обрані.
Потому взяв Ауле Сімох Отців Гномів і вклав їх на спочинок, кожного окремо й оддалік один від одного; і повернувся до Валінору, і став чекати, і довго тяглися роки.
Позаяк гноми мали прийти в часи влади Мелкора, то Ауле зробив їх дуже витривалими. Тому вони міцні, наче каміння, вперті, однаково швидко знаходять собі й друзів, і ворогів, можуть витримувати важку працю, голод і каліцтва з такою сміливістю, на яку не натрапиш у жодного іншого народу, що володіє даром мови; а ще вони довгожителі й живуть значно довше за людей, хоч і не вічно. У старовину ельфи Середзем’я вважали, ніби по смерті гноми повертаються в землю й у каміння, з яких їх сотворили; та самі гноми вірять в інше. Гноми кажуть, що Ауле Творець, якого вони називають Магалом, дбає про них і збирає їх в окремих чертогах Мандоса; він, начебто, колись проголосив їхнім Отцям, що в час Кінця Ілуватар освятить їх і відведе їм місце серед Дітей. Тоді гноми служитимуть Ауле і допомагатимуть йому заново творити Арду після Останньої Битви. Вони кажуть також, що Семеро Отців Гномів повернуться знову і житимуть зі своїми родами, і носитимуть прадавні свої ймення: із-поміж них найзнанішим у подальші епохи був Дарін — отець того найприязніше налаштованого до ельфів роду, чиї палаци були в Кгазад-думі.
Тож, працюючи над створенням гномів, Ауле ховався від решти валарів, але все-таки розкрив свій ум Яванні й розповів їй про все, що трапилося. Тоді Яванна мовила:
— Еру — милостивий. І от бачу я, що серце твоє радіє, як йому і годиться; ти-бо одержав не лише прощення, а і щедрий дарунок. Але тому що ти приховував од мене цю думку, аж доки втілив її, твої діти не любитимуть того, що люблю я. Вони, як і їхній отець, найперше любитимуть створене власноруч. Вони копатимуть землю, а на те, що росте і живе на ній, не зважатимуть. Не одному дереву судилося відчути укуси їхнього безжального заліза.