Довго мешкали вони у своїй першій підзоряній оселі біля води, і походжали, дивуючись, Землею; і почали творити мову та називати все, що бачили. Себе ж нарекли квендами, що означає «ті, що говорять голосами»; бо досі не довелося їм зустріти жодних інших живих створінь, котрі би розмовляли чи співали.
І от, полюючи, Ороме одного разу заїхав на схід і, діставшись до Гелкару, повернув на північ, у тінь Орокарнів, Гір Сходу. Тоді Нагар зненацька голосно заіржав і завмер непорушно. А Ороме здивувався і сидів мовчки, і йому причулося, ніби віддалік у цій тихій підзоряній землі безліч голосів злилось у пісню.
Отак валари і знайшли нарешті, майже випадково, тих, кого так довго чекали. Зачудований Ороме дивився на ельфів так, наче вони були істотами незнаними, дивними та непередбаченими; і з валарами так буде завжди. Бо з Позасвіття можна все замислити в музиці чи передбачити звіддалік у видінні, та для тих, хто дійсно ввійшов в Еа, воно являтиметься кожне у свій час, однак несподівано, як щось нове та негадане.
Попервах Старші Діти Ілуватара були сильнішими та величнішими, ніж згодом; але не прекраснішими, бо, хоч у дні юності квенди й вирізнялися красою з-поміж решти творінь Ілуватара, краса їхня з плином часу не зникла й живе на Заході, а печаль і мудрість збагатили її. І Ороме полюбив квендів, і назвав їх елдарами — їхньою ж мовою — зоряним народом; утім, згодом це ймення носили тільки ті квенди, котрі рушили за ним на захід.
Однак при наближенні Ороме багатьох квендів пройняв жах; і причиною цього був Мелкор. Опісля мудрі визнали, що недремний Мелкор першим дізнався про пробудження квендів і послав примар та лихих духів шпигувати за ними й переслідувати їх. Отож, за кілька років до приходу Ороме часто траплялося так, що ельфи, котрі поодинці чи гуртами відходили надто далеко від озера, зникали й ніколи не поверталися; квенди казали, ніби їх упіймав Мисливець, і боялися його. Найдавніші ельфійські пісні, відлуння яких іще й досі звучить на Заході, розповідають про примарні тіні, що никали між пагорбів довкруж Куівіенену чи зненацька пропливали між зорями; і про темного Вершника на дикому скакуні, котрий переслідував заблудлих, ловив їх і пожирав. Мелкор так ненавидів і боявся виїздів Ороме, що чи то і справді посилав своїх поплічників у вигляді вершників, чи тільки всюди поширював таку брехню, та на меті мав одне: квенди мусять остерігатись Ороме, якщо коли-небудь їм доведеться зустрітися.
Так і трапилося, що, коли заіржав Нагар і Ороме дійсно з’явився поміж них, декотрі квенди заховалися, інші ж утекли й загубились. Але ті, кому вистачило сміливості залишитися, хутко збагнули, що Величний Вершник — не примара, породжена тьмою; бо на обличчі його ясніло світло Аману, й усі найшляхетніші ельфи потяглися до вали.
Про долю ж нещасливців, котрих упіймав Мелкор, достеменно відомо мало. Хто ж бо зі сущих повернувся із копалень Утумно чи відав про темні наміри Мелкора? Проте мудреці Ерессеа правдиво вважають, що всіх квендів, котрі потрапили до рук Мелкора до знищення Утумно, було ув’язнено та повільними тортурами перетворено на покручів і рабів; так, заздрячи ельфам і прагнучи поглумитися з них, Мелкор вивів мерзотну породу орків, котрі звідтоді стали заклятими ворогами ельфів. Орки жили та розмножувалися на кшталт Дітей Ілуватара; бо після свого бунту в часи Айнуліндале, ще до Початку, Мелкор не міг сотворити ні нового життя, ні навіть його подоби, — так кажуть мудрі. У глибині темних орківських сердець кипіла ненависть до Повелителя, призвідника їхніх нещасть, котрому вони служили зі страху. Це, ймовірно, найпідліший учинок Мелкора, — і найогидніший для Ілуватара.
Ороме на якийсь час затримався серед квендів, а тоді стрілою помчав понад сушею та морем назад до Валінору, і звістив у Валмарі новини; і розповів про примари, які тривожать Куівіенен. Тоді возрадувалися валари, та сумнів затьмарив їхню радість; і вони довго сперечались і радилися, як найкраще оборонити квендів од тіні Мелкора. Ороме ж, не гаючись, повернувся в Середзем’я, де оселився поруч із ельфами.
Довго сидів Манве у задумі на Танікветілі, дослухаючись до порад Ілуватара. І потім, спустившись у Валмар, скликав валарів у Коло Судьби, і навіть Улмо прибув туди із Зовнішнього Моря.
Тоді Манве сказав валарам:
— Ось яку раду Ілуватар уклав мені в серце: ми мусимо знову будь-що запанувати над Ардою і позбавити квендів од Мелкорової тіні.