А рушення телерів, спонукуване Елве Сінґолло, перейшло Імлисті Гори і здолало простори Еріадору; бо цей володар палко прагнув повернутися до Валінору та до Світла, яке йому довелося побачити, а заразом не бажав одділятися від нолдорів, бо з Фінве, їхнім володарем, його пов’язувала щира дружба. Тож після багатьох років мандрів телери також перейшли через Еред-Луін у східні області Белеріанду. Там вони зупинились і певний час мешкали побіля Ріки Ґеліон.
Розділ IV. Про Тінґола і Меліан
Меліан була мая з роду валарів. Мешкала вона в садах Лоріена і з цілого його народу була найпрекраснішою, наймудрішою та наймайстернішою в складанні чародійських пісень. Розповідають, що коли в час змішання світла Меліан співала, валари покидали роботу, валінорські птахи припиняли веселощі, змовкали дзвони Валмару і завмирали водограї. Меліан завжди супроводжували соловейки — вона навчала їх пісень; а ще вона любила густу тінь величних дерев. До створення Світу ця мая була схожа на саму Яванну; а в ту пору, коли понад водами Куівіенену пробудилися квенди, Меліан покинула Валінор і подалася до Поближніх Земель, і досвітня тиша Середзем’я забриніла від її голосу та від голосів її птахів.
І от, як уже було сказано, коли їхня подорож наближалася до завершення, народ телерів надовго затримався у Східному Белеріанді, по той бік Ріки Ґеліон; а чимало нолдорів усе ще прямувало на захід тими лісами, які пізніше називатимуться Нелдорет і Реґіон. Елве, володар телерів, часто крізь величні ліси добувався до помешкань нолдорів, розшукуючи Фінве, свого друга; й одного разу сталося так, що він одинцем забрів у залитий зоряним світлом ліс Нан-Елмот і раптом почув там солов’їний спів. Тоді Елве, піддавшись чарам, спинився; і звіддалік розчув поміж голосами ломеліндів спів Меліан, і серце його переповнилося подивом і жаданням. І от ельф, геть-чисто забувши про свій народ і про всі поривання свого духу, вступив слідом за пташками в тінь дерев, забрів углиб Нан-Елмоту і заблукав. Але, врешті-решт, вибрався на галявину, над якою мерехтіли зорі, а там стояла Меліан; він поглянув на неї з темряви й угледів у її обличчі світло Аману.
Меліан мовчала; та залюблений Елве підійшов до неї, взяв її за руку, й одразу ж чари скували його, так що вони стояли непорушно, а зорі вгорі, обертаючись, вели лік довгим рокам; і дерева Нан-Елмоту виросли гінкими й темними, перш ніж вони промовили бодай слово.
Тож народ Елве шукав свого володаря, та не знайшов, і Олве став правувати телерами, і, як розповідали потому, повів їх далі. Елве Сінґолло так і не довелося ще бодай раз потрапити на інший бік моря, до Валінору, а Меліан не поверталася туди, доки тривало їхнє спільне царювання; завдяки їй до ельфів і до людей перейшла дещиця духу айнурів, котрі були з Ілуватаром іще до Еа. Опісля Елве став славетним королем і панував над усіма елдарами Белеріанду; і звався народ той синдарами, Сірими ельфами, Ельфами Сутінків, а його самого величали Король Сіра Мантія — Елу Тінґол мовою тієї землі. А Меліан була при нім Королевою, мудрішою за будь-яке дитя Середзем’я, і жили вони в таємничих чертогах Менеґрота — Тисячі Печер — у Доріаті. Могутню силу дала Меліан Тінґолові, який і сам був величним елдаром; він-бо єдиний із-поміж синдарів на власні очі бачив Дерева у час їхнього цвітіння, і, хоч був королем уманьярів, його залічували не до моріквендів, а до Ельфів Світла, могутніх у Середзем’ї. А з любові Тінґола та Меліан народилася на світ найпрекрасніша серед усіх Дітей Ілуватара, і колишніх, і прийдешніх.
Розділ V. Про Елдамар і принців елдаліе
У призначений час рушення ваньярів і нолдорів прибули до найзахідніших узбереж Поближніх Земель. На півночі у прадавні дні, після Битви Сил, ці узбережжя завертали далі й далі на захід, аж туди, де — в найпівнічніших частинах Арди — між Аманом, на якому було зведено Валінор, і Поближніми Землями пролягала тільки неширока смуга моря; та смугу ту цілком зайняла здиблена крига: далися взнаки шалені Мелкорові морози. Тому Ороме повів воїнства елдаліе не на далеку північ, а до прекрасних земель в околицях Ріки Сіріон, що їх згодом назвали Белеріандом; побіля тих берегів, де вперше зі страхом і подивом елдари угледіли Море, розпросторився океан, широкий, темний і глибокий, відділяючи їх від Гір Аману.
І от Улмо, приставши на пораду валарів, прибув до узбереж Середзем’я і заговорив до елдарів, котрі очікували там, споглядаючи темні хвилі; слова його та музика, зіграна на рогах із мушель, обернули ельфійський страх перед морем у щось на кшталт жадання. Тож Улмо вирвав із коренем самотній острів, який стояв посеред моря, рівновіддалений від усіх берегів, відколи впав Іллуін; і з допомогою слуг зрушив його, наче могутній корабель, і причалив у Баларській Затоці, куди збігали води Сіріону. Тоді ваньяри та нолдори зійшли на острів, і Улмо перевіз їх через море, аж до розлогих берегів біля підніжжя Гір Аману; і вони вступили до Валінору, і їх радо прийняли під покров блаженства. Та східний відріг острова застряг на мілинах поблизу гирла Сіріону, відколовся і залишився в затоці; так, кажуть, постав Острів Балар, куди згодом часто навідувався Оссе.