А телери все ще перебували в Середзем’ї, бо мешкали у Східному Белеріанді, далеко від моря, і надто пізно почули заклики Улмо; а багато хто продовжував розшукувати Елве, свого володаря, і не бажав рушати в путь без нього. Проте, коли телери довідалися, що Інґве та Фінве зі своїми народами вже відбули, то поспішили до узбереж Белеріанду й відтоді жили поблизу Гирла Сіріону, тужачи за далекими друзями; ці телери обрали Олве, брата Елве, собі за короля. Надовго затрималися вони на берегах західного моря, й Оссе та Уінен приходили до ельфів і допомагали їм; і Оссе навчав їх, сидячи на прибережній скелі, й завдяки йому телери осягнули розмаїті знання про море та морську музику. Отак і сталося, що телери, котрі й від початку любили воду, і були серед ельфів найкращими співаками, не уявляють свого життя без морів, а пісні їхні пронизані шумом хвиль, які напливають на берег.
Проминуло чимало літ, і Улмо почув молитви нолдорів та Фінве, їхнього короля, котрі тужили через тривалу розлуку з телерами і благали його привести їх до Аману, якщо телери того захочуть. І більшість телерів таки справді бажала потрапити до Благословенного Краю; проте Оссе дуже засмутився, коли Улмо повернувся до узбереж Белеріанду, щоби перевезти ельфів до Валінору; адже Оссе наглядав за морями Середзем’я та узбережжями Поближніх Земель і досадував, що голоси телерів уже не лунатимуть у його володіннях. Декотрих ельфів він переконав залишитись; і то були фалатріми — ельфи з Фаласу, котрі пізніше оселились у гаванях Брітомбар та Еґларест, — перші мореплавці Середзем’я, перші будівничі кораблів. їхнім володарем був Кірдан Корабельник.
Друзі та родичі Елве Сінґолло також залишились у Поближніх Землях, ненастанно його шукаючи, та вони радо відбули би до Валінору і до світла Дерев, якби Улмо й Олве зволили почекати їх іще бодай трохи. Проте Олве прагнув іти; і, зрештою, основна частина рушення телерів зійшла на острів, і Улмо повіз їх у далечінь. Друзі ж Елве зостались і нареклися еґлатами — Забутим Народом. Вони оселились у лісах і на узгір’ях Белеріанду, далеко від моря, що сповнювало їх журбою; та жадання потрапити до Аману ніколи не полишало їхніх сердець.
Коли ж Елве пробудився після довгого забуття, то разом із Меліан покинув Нан-Елмот, і звідтоді вони мешкали в лісах центральної частини країни. Хоч як палко бажав Елве знову побачити світло Дерев, в обличчі Меліан, мов у ясному люстерку, він угледів світло Аману й утішився ним. Народ його, вражений, радо згуртувався довкола нього; Сінґолло, і до того справедливий та вельможний, тепер постав перед ними в подобі володаря маярів: волосся — мов димчасте срібло, найвищий із-поміж Дітей Ілуватара; преславна доля була вготована йому.
А Оссе подався слідом за рушенням Олве, і, коли вони досягли Затоки Елдамару (що означає Ельфійський Дім), Оссе звернувся до них, і вони впізнали його голос, і вмовляли Улмо не плинути далі. І Улмо вдовольнив їхнє прохання, і, за його наказом, Оссе зупинив острів і припнув його до ложа морського. Улмо зробив це залюбки, адже розумів серця телерів і на раді валарів виступав проти закликів до Аману, вважаючи, що квендам найкраще залишатись у Середзем’ї. Не дуже зраділи валари, коли довідалися про його вчинок; а туга Фінве, який журився, що не прибудуть телери, тільки помножилася, щойно він дізнався, що Елве покинуто і зустрітися знову їм випаде хіба що в чертогах Мандоса. Острів уже не рушав із місця й одиноко стояв посеред Затоки Елдамару; і назвали його Тол-Ерессеа — Самотній Острів. На ньому, як того і забажали, мешкали телери: попід небесними зорями, та все ж поблизу Аману й безсмертних берегів; саме тривале відокремлене перебування на Самотньому Острові й зумовило виникнення в них власної говірки, відмінної від мови ваньярів чи нолдорів.
І одних, і других валари оселили на суходолі. Проте навіть серед осяйних квітів валінорських садів, залитих світлом Дерев, ельфи іноді палко прагнули побачити зорі; тому-то у величному пасмі Пелорів було зроблено пролом, і там, у глибокім видолинку, що простягався аж ген до моря, елдари спорудили високий зелений пагорб, названий Туна. Світло Дерев падало на нього із заходу, тінь же його слалася на схід; а зі східного боку видніли Затока Ельфійського Дому, Самотній Острів, Тінисті Моря. Тоді сяйво Благословенного Краю заструменіло крізь Калакір’ю — Світловий Прохід, — запаливши сріблом і золотом темні хвилі, й торкнулося Самотнього Острова, і західний його берег поріс зелом і став пречудовим. А ще на тім березі зацвіли квіти — найперші по цей бік Аманських Гір.