Тепер годиться повідати, як телери потрапили-таки до Аману. Довгі віки мешкали вони на Тол-Ерессеа; та серця їхні поступово змінились і потяглися до світла, що линуло до Самотнього Острова з-за моря. Вони розривалися між любов’ю до музики хвиль, які напливали на береги острова, та бажанням знову зустрітися з родичами, поглянути на розкоші Валінору; врешті-решт, жадання світла перемогло. Тому Улмо, скорившись волі валарів, вирядив до них Оссе, їхнього друга, і той із тугою в душі навчив телерів будувати кораблі; а коли кораблі були готові, подарував ельфам на прощання багато сильнокрилих лебедів. Лебеді потягли білі кораблі телерів через безвітряне море, й, урешті-решт, вони останніми прибули до Аману, на береги Елдамару.
Там і оселилися, бо могли при бажанні бачити світло Дерев і ступати золотими вулицями Валмара та кришталевими сходами Тіріона на Туні, зеленому пагорбі; проте найчастіше запливали телери на своїх бистрохідних кораблях у води Затоки Ельфійського Дому чи походжали у прибережних хвилях, і волосся їхнє мерехтіло у світлі, що пробивалося з-поза пагорба. Нолдори подарували їм безліч коштовностей: опалів, діамантів і димчастих кристалів, — і ними народ Олве встелив береги, і розсипав їх по дну ставків; і дивовижними були в ті часи узмор’я Еленде. А самі телери видобули собі з моря чимало перлів, і чертоги їхні були перлинними, і перлинними були освітлені багатьма світочами палаци Олве в Алквалонде, Лебединій Гавані. Алквалонде — то було місто телерів і гавань для їхніх кораблів, виготовлених у вигляді лебедів із золотими дзьобами й гагатово-золотими очима. Вхід у ту гавань утворювало виточене морем скелясте склепіння; і було воно на рубежах Елдамару, північніше від Калакір’ї, де зорі світили яскраво та чисто.
Минали віки, і ваньяри полюбили валарську землю та світло Дерев у розпалі, й покинули місто Тіріон на Туні, й відтоді селилися на горі Манве чи побіля рівнин та лісів Валінору, й відділилися від нолдорів. А в серцях нолдорів жила пам’ять про підзоряне Середзем’я, тож вони мешкали в Калакір’ї, на тих пагорбах і видолинках, куди долинав шум західного моря; і багато цих ельфів мандрувало валарською землею, осягаючи в далеких подорожах загадки суші, води й усіх живих істот, і народи з Туни та Алквалонде зблизились у ті дні. Фінве правив у Тіріоні, а Олве — в Алквалонде, проте Верховним Королем усіх ельфів завжди вважали Інґве, який із тих пір мешкав побіля Манве на Танікветілі.
Феанор і його сини лише зрідка затримувалися на одному місці, а найчастіше подорожували з краю в край Валінору, добираючись у пошуках незвіданого аж ген до кордонів Пітьми та холодних берегів Зовнішнього Моря. Вони були частими гостями в чертогах Ауле, та Келеґорм найохочіше навідувався в дім Ороме, де здобував глибокі знання про птиць і звірів, навчаючись розмовляти їхніми мовами. Бо всі живі істоти, котрі є чи коли-небудь були в Королівстві Арди, крім жорстоких і злих виплодків Мелкора, мешкали тоді в аманській землі; а ще там було чимало небачених у Середзем'ї створінь, котрим, імовірно, так і не судилося з’явитися, позаяк творення світу зазнало змін.
Розділ VI. Про Феанора та звільнення Мелкора
Тож нарешті Три Роди елдарів зібрались у Валінорі, а Мелкора було закуто. І настав тоді Розквіт Благословенного Краю, зеніт його слави та блаженства, тривалий у літописанні, проте скороминущий у пам’яті. У ті дні елдари досягли зрілості тілом і духом, а нолдори невпинно вдосконалювали свої знання й уміння; і впродовж років їхня радісна праця збагачувала світ новими прегарними та дивовижними речами. Тоді ж нолдори перші задумалися про створення літер; Руміл із Тіріона — ось ймення того хранителя премудрості, котрий уперше припасував знаки для запису мовлення та пісень, одні — для гравіювання на металі й камені, а інші — для виведення пензлем чи пером.
У той час в Елдамарі, в домі Короля Тіріона, на вершечку Туни, народився найстарший із синів Фінве — і найулюбленіший. Куруфінве нарекли його, проте матір звала сина Феанором, Духом Вогню; саме під цим іменем його й увічнили всі нолдорські сказання.
Матір Феанора звалася Міріель, але іменували її Сірінде, тому що була вона неперевершеною майстринею у ткацтві та шитві; руки її найкраще давали лад тонкій роботі, так що не було їй у цьому рівних навіть серед нолдорів. Кохання Фінве та Міріель було сильним і радісним почуттям, бо виникло воно у Дні Блаженства Благословенного Краю. Та, виношуючи сина, Міріель змарніла духом і тілом; отож, породивши його, забажала звільнитися від життєвих мук. І коли дала йому ймення, то мовила до Фінве: