— Не судилося мені вже виношувати дітей; бо сила, що живила би багатьох, перейшла в одного Феанора.
Тоді затужив Фінве, адже нолдори були тільки на зорі своїх днів, і він хотів породити чимало дітей, аби ті жили у блаженстві Аману; і сказав до Міріель:
— Чи ж в Амані не знайдеться цілющого засобу? Тут можна зарадити будь-якій утомі.
Та Міріель і далі слабнула, тоді Фінве попросив поради у Манве, і Манве передав її під опіку Ірмо в Лоріені. У мить розлуки (на коротку часину, як думав ельф) Фінве сумував, бо йому здавалося прикрістю те, що матір повинна віддалитись і пропустити щонайменше початок дитинства власного сина.
— То і справді прикрість, — мовила Міріель, — і я би ридала, якби не була така стомлена. Та не покладай на мене провину ні за це, ні за все, що може трапитися згодом.
Тоді вона подалась у сади Лоріена і заснула; та, хоч здавалося, ніби вона спить, насправді дух її відокремився від тіла і тихо полинув у чертоги Мандоса. Служниці Есте доглядали тіло Міріель, і воно не зістарилось; але сама ельфійка не повернулася. З тої пори Фінве затужив, і часто ходив у сади Лоріена, і сидів попід срібними вербами побіля тіла дружини, й окликав її обома йменнями. Та все марно; він єдиний у цілім Благословеннім Краю не знав радості. І по якомусь часі Фінве перестав ходити до Лоріена.
Відтоді всю любов свою віддавав він синові; й Феанор, у якому наче горів потаємний вогонь, ріс швидко. Він був високий, гарний з лиця, впевнений, із проникливими ясними очима та волоссям чорним, як воронове крило; наполегливий і непохитний у досягненні свого. Мало кому вдавалося переконати його порадою, і нікому — силою. З усіх нолдорів, тодішніх і прийдешніх, Феанор мав найгостріший розум, а ще в нього були золоті руки. У юності, покращуючи творіння Руміла, він вигадав ті літери, які носять його ймення та якими відтоді завжди користувалися елдари; і саме він, перший із-поміж нолдорів, виявив, що ельфійська майстерність може породити більші й чистіші самоцвіти, ніж ті, які дарує Земля. Перші коштовності, що їх виготовив Феанор, були білі та безбарвні, проте у світлі зірок вони блискотіли блакитно-срібними вогниками, яскравішими за Геллуін; а при спогляданні крізь інші кристали, які він виготовив, віддалені предмети здавалися маленькими, проте чіткими — такими, як бачать їх орли Манве. Руки та розум Феанора рідко відпочивали.
Ще в ранній юності він пошлюбив Неарданель, доньку видатного коваля на ім’я Магтан, із тих нолдорів, котрих найдужче любив Ауле; від Магтана Феанор багато дізнався про виготовлення речей із металу та каменю. Неарданель також мала непохитну волю, проте була вона терплячіша за Феанора, прагнучи зрозуміти душу іншого, а не панувати над нею; і попервах, коли полум’я чоловікового серця розгорялося надто гаряче, їй удавалося його вгамовувати; але подальші Феанорові вчинки засмучували її, тож вони відчужились одне від одного. Неарданель породила Феанорові сімох синів; і свою вдачу вона почасти передала кільком із них, але не всім.
І от сталося так, що Фінве взяв за другу дружину Індіс Прекрасну. Вона була з ваньярів і доводилася близькою родичкою Інґве — Верховному Королю, — мала золоте волосся, була висока й цілком не схожа на Міріель. Фінве дуже любив її, тож знову навчився радіти. Проте тінь Міріель не полишила ні дому Фінве, ні його серця; і з усіх, кого він любив, найбільше займав його думи Феанор.
Батькове одруження не втішило Феанора, він не вельми любив Індіс, а також Фінґолфіна та Фінарфіна, її синів. Жив окремо, досліджуючи землю Аману чи займаючи час поглибленням знань і улюбленими ремеслами. Причину тих нещасть, яким судилося трапитися згодом і в яких Феанорові було відведено чільне місце, багато хто вбачав у внутрішніх чварах дому Фінве, гадаючи, що, якби Фінве і далі тужив через утрату й задовольнився вихованням єдиного владного сина, Феанор діяв би інакше і страшному лиху можна було би запобігти; бо скорботу і боротьбу в домі Фінве оплакують у сказаннях нолдорських ельфів. Однак діти Індіс зажили величі та слави, як і потому їхні власні діти; і, якби вони не з’явилися на світ, історія елдарів збідніла б.
І ось, поки Феанор і нолдорські умільці захоплено працювали й ніщо не віщувало кінця їхніх трудів, поки сини Індіс доростали до зрілості, Розквіт Валінору близився до завершення. Бо сталося так, що Мелкор, проживши три самотні віки в темниці Мандоса, відбув термін ув’язнення, який призначили йому валари. Нарешті, як і обіцяв Манве, бунтівник знову постав перед престолами богів. Тоді він поглянув на їхню пишноту і блаженство — й у серці його оселилася заздрість; він поглянув на Дітей Ілуватара, котрі сиділи в ногах у Могутнього, — і його сповнила ненависть; він поглянув на розкіш блискучих самоцвітів — і зажадав заволодіти ними; та думки свої приховав і відклав помсту.