Перед брамами Валмара Мелкор припав до ніг Манве і благав прощення, присягаючись, що, коли би його зробили бодай найнікчемнішим представником вільних народів Валінору, він би допомагав валарам у їхній роботі, головно ж — у зціленні ран світу, які колись завдав він сам. Ніенна підтримала його благання; та Мандос мовчав.
Тоді Манве подарував Мелкорові прощення; втім, валари поки що не могли дозволити, щоби він уникнув їхнього пильного зору, тому примусили бунтівника жити в межах брам Валмара. Проте в той час усі слова й учинки Мелкора були вдавано чесними, а валари та елдари мали користь із його допомоги і порад, якщо прагнули їх одержати; тож незабаром він отримав-таки дозвіл вільно пересуватися землею, і Манве здалося, ніби Мелкор зцілився від зла. Бо ж Манве був вільний од зла і не міг осягнути його, а також пам’ятав, що на початку, в думці Ілуватара, Мелкор був рівний йому самому; тому він не прозирнув до глибин Мелкорове серце і не збагнув, що любов навіки полишила його. Та не так легко було обдурити Улмо, і Тулкас стискав кулаки щоразу, як розминався з Мелкором, своїм недругом; адже якщо Тулкаса важко було розгнівити, то він так само важко і забував про скоєне. Та обоє вони скорилися рішенню Манве, позаяк тим, котрі хочуть захищати владу від бунту, самим бунтувати не велено.
Тож глибоко в душі Мелкор найбільше ненавидів елдарів: і тому, що вони були гарні та радісні, й тому, що вбачав у них причину вивищення валарів і власного падіння. А відтак іще переконливіше вдавав любов та прагнув дружби й запропонував їм прислужитися знаннями і працею в будь-якому їхньому величному діянні. Ваньяри ставилися до Мелкора з підозрою, бо мешкали у світлі Дерев і були цілком задоволені; на телерів він сам не вельми зважав, гадаючи, що вони маловартісні — надто слабкі інструменти, щоби ними можна було скористатися для здійснення його задумів. А от нолдори захопилися таємними знаннями, які він зміг розкрити їм; і декотрі дослухалися до слів, яких найкраще би зовсім не чули. Згодом Мелкор навіть стверджував, нібито Феанор потай перейняв у нього чимало вмінь і нібито він напучував ельфа щодо найвидатніших його творінь; але була то лжа, до якої бунтівний вала удався через пожадливість і заздрість, бо жоден із елдаліе ніколи не ненавидів Мелкора так, як ненавидів його Феанор, син Фінве, який уперше назвав його Морґотом; і хоч як сильно він заплутався в тенетах Мелкорової злоби, спрямованої на валарів, проте жодного разу не бесідував із ним і не прислухався до його порад. Феанора вів тільки вогонь власного серця, він завжди працював швидко і самотужки; не просив допомоги чи поради в жодного мешканця Аману, ні поважного, ні непримітного, хіба що — та й то до пори до часу — в Неарданель Мудрої, своєї дружини.
Розділ VII. Про Сильмарили і нолдорські заворушення
У той час було виготовлено речі, які згодом зажили найбільшої слави з-поміж усіх ельфійських творінь. Адже Феанор, досягши піку могутності, сповнився новими думами — чи то, можливо, прилинула до нього тінь завбачення судьби, що наближалась, — і розмірковував про те, як би зберегти нетлінним світло Дерев, пишноту Благословенного Краю. А тоді, зібравши всю свою премудрість, силу та майстерність, розпочав тривалу таємну працю, завдяки якій з’явилися Сильмарили.
Зовні то були три великі коштовності. Утім, лише в Кінці, коли повернеться Феанор, який загинув іще до сотворення Сонця, а нині спочиває в Чертогах Чекання й уже не приходить до свого роду, — лише коли зникне Сонце й зірветься з неба Місяць, лише тоді стане відомо, з чого їх зроблено. Речовина ця нагадувала кристал діамантів, однак була міцнішою за адамант, отож, у межах Королівства Арда її не вдалося би знищити чи зіпсувати жодним насильницьким чином. Але кристал був для Сильмарилів тим, чим є тіло для Дітей Ілуватара: домом внутрішнього вогню, що таїться всередині та струменіє в них постійно, що є, власне, життям. Внутрішній вогонь Сильмарилів Феанор сотворив зі змішаного світла Дерев Валінору, і світло те й досі живе, хоча самі дерева вже давно всохли й не сяють. Тому навіть у темряві найглибшої скарбниці світіння Сильмарилів нагадувало світло зір Варди; та позаяк насправді вони були живими створіннями, то раділи світлу, приймали й віддавали його, забарвлюючи в дивовижні відтінки.
Усі мешканці Аману дивувались і тішилися творінням Феанора. І Варда освятила Сильмарили, і звідтоді ні смертна плоть, ані нечестиві руки, ні жоден зловмисник не могли до них доторкнутися, бо Коштовності обпікали їх і позбавляли сили; а Мандос передрік, що долі Арди, суші, моря та повітря нерозривно поєднані з ними. І серце Феанора прикипіло до його власноручних творінь.