Тоді Мелкор зажадав заволодіти Сильмарилами, і сам лише спогад про їхнє сяйво вогнем пік його серце. Відтоді й надалі, запалений цим жаданням, він іще наполегливіше дошукувався способу знищити Феанора та покласти край дружбі валарів із ельфами; проте хитрощі добре замаскували його наміри, і під його тодішньою личиною не вдавалося розгледіти злоби. Мелкор довго працював, і робота його спершу була некваплива та нудна. Однак тому, хто засіває брехню, врешті-решт, не бракуватиме врожаю, і він невдовзі зможе спокійно відпочити після трудів, допоки інші пожинатимуть плоди та засіватимуть замість нього. Мелкорові завжди вдавалося знайти охочих послухати його слова і переповісти почуте іншим; його лжу друг переказував другові так, як переказують секрети, знання яких нібито робить мудрішим того, хто їх розповідає. Гірка покута спіткала нолдорів у прийдешні дні за те, що вони охоче слухали спокусника.
Коли Мелкор зрозумів, що чимало ельфів потяглося до нього, то часто походжав між них і поміж ввічливих слів вплітав геть інакші, та так невловно, що багато слухачів уважало, ніби слова ті породжені їхньою власною думкою. Він викликав у їхній уяві видіння могутніх королівств, якими вони, владні та вільні, могли би правувати на власний розсуд — на Сході; й тоді навсібіч поповзли чутки, ніби валари привели елдарів до Аману із заздрості, боячись, що краса квендів і сила творців, яку їм передав Ілуватар, щойно ельфи почнуть розмножуватись і розселятися на широких просторах світу, непомірно зростуть і вийдуть із-під влади валарів.
До того ж, у ті дні валари хоч і знали про грядущий прихід людей, та не повідали про це ельфам; Манве не відкрив їм цього. Мелкор же потай розповідав квендам про Смертних людей, задумавши перекрутити мовчання валарів і скористатися з нього. Та він мало знав про людей, адже, поглинутий власними думками, під час творення Музики не дуже зважав на Третю Тему Ілуватара; зате поширилися чутки, ніби Манве тримає людей у полоні, щоби вони прийшли і витіснили ельфів із земних королівств, адже валари гадали, що цією скороминущою та слабкою расою керувати легше, ніж ельфами, позбавивши останніх спадку Ілуватара. Не було правди в тих словах, валари-бо нечасто намагалися керувати волею людей; але багато нолдорів повірило чи майже повірило лихим словам.
Отак не встигли валари і схаменутися, як спокій Валінору вже було отруєно. Нолдори почали нарікати на них, і декотрі, сповнившись погорди, забули, скільки з того, що вони знали та мали, ельфи отримали в дар од валарів. Найсильніше ярів новий вогонь бажання свободи та розлогих володінь у нетерплячому серці Феанора; і Мелкор потай сміявся, бо саме туди цілила його брехня, — через одвічне жадання заволодіти Сильмарилами він понад усе ненавидів Феанора. Та до Коштовностей бунтівному валі було зась; під час бучних святкувань Феанор одягав їх, і вони ясно сяяли в нього на чолі, а в інші дні Сильмарили пильно охороняли, замкнувши в темних покоях тіріонського сховища. Феанор палав до цих каменів жадібною любов’ю і не хотів, аби хтось, окрім батька та сімох синів, дивився на них; тієї пори він уже ледве чи й пам’ятав, що світло всередині Сильмарилів не належало йому.
Феанор і Фінґолфін — старші сини Фінве — були верховними принцами, котрих шанували всюди в Амані; проте в той час обоє запишались і заздрили один одному через привілеї та маєтності. Тоді Мелкор поширив в Елдамарі нову брехню, і до Феанора дійшли чутки, ніби Фінґолфін і його сини вступили у змову, щоби скинути Фінве й старшу родову лінію Феанора та, з дозволу валарів, зайняти їхнє місце; бо валарам не подобалося, що Сильмарили зберігають у Тіріоні, а не передали під їхню охорону. А Фінґолфінові та Фінарфіну було сказано:
— Стережіться! Гордий син Міріель завжди недолюблював дітей Індіс. Тепер же він став усесильним і має батькову підтримку. Мине небагато часу — і він вижене вас із Туни!
І коли Мелкор зрозумів, що брехня його розпалила пристрасті, що погорда та гнів пробудились у серцях нолдорів, то заговорив із ними про зброю; і в той час нолдори взялися кувати мечі, сокири та списи. Виготовляли вони і щити, й на них зображали символи багатьох домів та родів, які змагалися між собою; виходячи з оселі, ельфи брали із собою лише ці щити, а про іншу зброю мовчали, бо кожен гадав, що тільки він одержав попередження. Феанор же збудував таємну кузню, про яку не відав навіть Мелкор; там він гартував прегострі мечі для себе та синів своїх, а ще — високі шоломи з червоними плюмажами. Гірко пошкодував Магтан про той день, коли навчив чоловіка Неарданель розумітися на роботі з металом не гірше, ніж сам він навчився в Ауле.