Таким-от робом — брехнею, злісними нашептами та облудною радою — Мелкор розпалив у серцях нолдорів жагу боротьби; їхні чвари, врешті-решт, поклали край дням розквіту Валінору і спричинилися до занепаду його стародавньої слави. Адже тоді Феанор почав уже відкрито виступати проти валарів, оголосивши, що покине Валінор і подасться назад у зовнішній світ та ще й визволить нолдорів од рабства, якщо вони побажають піти за ним.
У Тіріоні зчинилося неабияке заворушення; розтривожений Фінве скликав своїх вельмож на раду. Аж ось у його чертоги з поспіхом вступив Фінґолфін, і постав перед ним, і сказав:
— Королю й отче, чи ж не погамуєш ти погорди брата нашого, Куруфінве, якого дуже справедливо кличуть Духом Вогню? Хто дав йому право говорити від імені цілого нашого народу так, начебто він Король? Саме ти в давнину говорив із квендами, вмовляючи їх пристати на заклики валарів і рушити до Аману. Саме ти був проводирем нолдорів у довгій і сповненій небезпек дорозі від Середзем’я до світла Елдамару. Коли ти не жалкуєш нині про те, то маєш принаймні двох синів, котрі шанують твої слова.
Та не встиг Фінґолфін договорити, як до покою сягнистим кроком увійшов Феанор у повному озброєнні: голову його вінчав високий шолом, а при боці висів могутній меч.
— Так я і знав, — прорік він. — Мій зведений брат і тут першим припхався до батька.
А тоді, повернувшись до Фінґолфіна, з криком оголив меча:
— Забирайся геть і займи належне тобі місце!
Фінґолфін уклонився Фінве і вийшов із покою, не винагородивши брата ні поглядом, ані словом. Феанор кинувся за ним, і перепинив при виході з королевого дому, і приставив йому до грудей вістря сяйливого меча.
— Знаєш, зведений брате, — мовив, — оце лезо гостріше за твій язик. Зроби ще бодай одну спробу загарбати моє місце та батькову любов — і меч, без сумніву, звільнить нолдорів од того, хто прагне бути повелителем рабів.
Чимало ельфів почуло ці слова, бо дім Фінве стояв на великій площі поруч із Міндоном; але Фінґолфін знову промовчав і, перейшовши крізь натовп, подався шукати Фінарфіна, брата свого.
Валари знали про заворушення серед нолдорів, однак зерно розбрату було засіяно потайки, тож, оскільки Феанор першим відкрито виступив проти них, валари вирішили, що саме він призвідник незгоди — він, знаний своєю впертістю і пихою, хоча й решта нолдорів стали прегордими. І Манве засмутився, проте спостерігав мовчки. Валари привели елдарів у свою землю без примусу, їм вільно було жити тут чи піти геть; і навіть якщо відхід ельфів видався би валарам нерозумним учинком, вони все одно не стримували би їх. Але діяння Феанора не можна було залишити без уваги, валари почували гнів і збентеження; тож і прикликали Феанора постати перед ними біля брам Валмара та відповісти за власні слова й учинки. Прикликали й решту нолдорів, котрі так чи інак брали участь у заворушенні або знали про нього бодай щось; і Феанорові, який стояв перед Мандосом у Колі Судьби, наказано було відповідати на всі поставлені запитання. Отоді-то і з’ясувалася правда, і підступи Мелкорові було викрито; і Тулкас негайно полишив раду, щоб упіймати його і судити знову. Проте й Феанора визнали винним, адже саме він порушив супокій Валінору й заніс меча на кревного родича; і Мандос мовив до нього:
— Ти кажеш про рабство. Якби ти був рабом, то не зміг би ніде зачаїтися, бо Манве — Король не тільки Аману, а й цілої Арди. Учинок твій однаково незаконний і в Амані, й поза його межами. От який вирок винесено тобі: впродовж дванадцяти літ не з’являтись у Тіріоні, де погроза твоя злетіла з уст. Прислухайся до себе весь той час, пригадай, ким і чим ти є. Опісля ж справу цю ми облишимо у спокої, а провину твою, якщо інші простять тобі, вважатимемо спокутуваною.
Тоді Фінґолфін проказав:
— Я прощу братові своєму.
Та Феанор ані слова не мовив у відповідь і лиш мовчки стояв перед валарами. А тоді повернувся, і покинув раду, і подався геть із Валмара.
Разом із ним пішли у вигнання семеро синів, і на півночі Валінору збудували вони твердиню та скарбницю на пагорбах; там, у Форменосі, було нагромаджено у сховку силу-силенну самоцвітів, а також зброї, Сильмарили ж замкнено в залізному схроні. Любов до сина привела туди й Короля Фінве; Фінґолфін же правив нолдорами в Тіріоні. Отак, хоча Феанор накликав усе власними вчинками, позірно справдилася Мелкорова лжа; і посіяний ним розбрат виявився тривким і відтоді довго жив між синами Фінґолфіна та Феанора.