Унґоліанта жила в ущелині, прибравши подобу потворного павука та плетучи в гірських розколинах чорне павутиння. Вона вбирала все світло, яке їй вдавалося знайти, і доти сукала з нього темні сіті задушливого мороку, доки в лігво вже не могло проникнути жодного промінчика; і її мучив голод.
Отож, Мелкор дістався до Аватару і розшукав павучиху; він знову прибрав образ, до якого призвичаївся, коли був тираном Утумно — образ Темного Володаря, високого та жахливого. У тій подобі він і зостався довіку. Там, у чорних сутінках, непроникних навіть для зору Манве з найвищих його чертогів, Мелкор і Унґоліанта змовилися про помсту. Утім, Унґоліанта, збагнувши наміри Мелкора, розривалася між хіттю і неймовірним страхом; вона не бажала наражатися на небезпеки Аману та викликати проти себе силу жахливих Володарів, тож не покидала свого сховку. Тому Мелкор сказав їй:
— Роби, як наказую; якщо, коли все скінчиться, ти ще не наситишся, то я віддам тобі будь-що, чого зажадає твоя хіть. Так, я щедро винагороджу тебе.
Легко, як і завжди, дав Мелкор цю обітницю; та в душі сміявся. Таким робом бувалий злодій піймав на приманку новачка.
Коли Мелкор і Унґоліанта рушили в путь, вона зіткала довкола них темний покров — Несвіт, у якому речі начебто не існували і якого не можна було осягнути зором, бо в нім — сама порожнеча. Тоді павучиха почала неквапно плести свої тенета: шворка за шворкою, від розколини до розколини, від скелястого уступу до камінного шпиля, видиралася дедалі вище, повзучи та чіпляючись, аж нарешті дісталася до самого вершечка Г’ярментіру — найвищої в тій частині світу гори, що стояла далеко на південь од величного Танікветілу. Валари не пильнували тієї території, бо на захід од Пелорів простягалась оповита сутінню пустка, а на схід від гір, за винятком хіба що забутого Аватару, лежали туманні води важкоздоланного моря.
Але тепер на вершині гори залягла чорна Унґоліанта; сплівши зі шворок драбину, вона скинула її донизу, і Мелкор видерся по ній угору і став побіч павучихи, дивлячись із висоти на Заповідне Володіння. Долі простяглися ліси Ороме, а на заході мерехтіли поля та пасовища Яванни, обтяжені золотом гінкої пшениці богів. Мелкор глянув на північ і побачив оддалік світлисту рівнину та срібні куполи Валмара, осяяні відблисками змішаного світла Телперіона та Лауреліни. Відтак він голосно засміявся і блискавкою метнувся вниз довгим західним схилом; і Унґоліанта поквапилася за ним, і її темрява вкрила обох.
Тоді саме настала святкова пора, і Мелкор добре це знав. Незважаючи на те, що всі періоди та пори року залежали від волі валарів і не було у Валінорі смертоносної зими, на той час вони жили в Королівстві Арда — малесенькому володінні в чертогах Еа, чиє життя — неспинний Час, який лине од найпершої ноти до останнього акорду Еру. І, як валари тішилися, прибираючись, наче в одежу, в подоби Дітей Ілуватара (про це йдеться в «Айнуліндале»), так вони втішалися їжею та питвом і збиранням Яванниних плодів Землі, яку вони сотворили під проводом Еру.
Тому Яванна призначила час для цвітіння та достигання всього, що росло у Валінорі; й кожного разу перед збиранням плодів Манве влаштовував бучне свято для вшанування Еру, коли всі валінорські народи збиралися на Танікветілі й переливали свою радість у музику та пісні. І от ця година настала, і Манве проголосив найпишніше свято з усіх, які тільки влаштовували від часу приходу елдарів до Аману. Бо, хоча Мелкорова втеча і віщувала грядущі труди та печалі й ніхто не міг із певністю сказати, які нові біди чигають на Арду, доки бунтаря не впокорять знову, Манве задумав зцілити зло, що постало серед нолдорів; тож усіх запросили прийти до його чертогів на Танікветілі, щоби відкинути незгоди, які розділяли їхніх принців, і навіки забути лжу Ворога.
І прийшли ваньяри, і нолдори з Тіріона, і маяри зібралися разом, а валари зодяглись у красу та велич; вони співали перед Манве та Вардою в їхніх пишних чертогах або танцювали на зелених схилах Гори, звернених на захід — до Дерев. У той день вулиці Валмара спорожніли і на сходах Тіріона не чути було кроків; ціла земля мирно спала. Тільки по той бік гір на берегах моря співали, як завше, телери; вони-бо мало дбали про пори року та часи і не зважали ні на турботи Правителів Арди, ні на тінь, що заступила Валінор, адже вона не торкнулася їх — поки що.