Лиш одне сталося не так, як загадував Манве. Феанор, якому єдиному він наказав прийти, таки прийшов, а от Фінве — ні, як і жоден інший нолдор із Форменоса. Сказав-бо Фінве:
— Доки над сином моїм Феанором тяжіє присуд вигнанця і не вільно йому вступати до Тіріона, я вважатиму себе скиненим із трону та не з’явлюся перед своїм народом.
А Феанор прийшов у буденній одежі, не вбраївши оздоб, ані срібла, ні золота, ні самоцвітів; і, відмовивши валарам та елдарам, не показав їм Сильмарилів, а залишив їх замкненими у Форменосі, в залізному схроні. А втім, він зустрівся з Фінґолфіном перед престолом Манве і на словах примирився з ним; Фінґолфін же вибачив йому те, що він заніс меч на брата. І простяг йому руку, мовивши:
— Як обіцяв, так і чиню нині. Я прощаю тобі й не триматиму на тебе зла.
Тоді Феанор серед тиші потиснув простягнуту руку; а Фінґолфін сказав:
— Зведений брат за кров’ю, за духом я стану тобі рідним. Ти вестимеш, а я ітиму слідом. І нехай жодне горе не роз’єднає нас.
— Я чую тебе, — відповів Феанор. — Хай буде так.
Але жоден із них не усвідомлював, чим ці слова обернуться в майбутньому.
Розповідають, що в ту мить, коли Феанор і Фінґолфін стояли перед Манве, настало змішання світла, обидва Дерева пломеніли, і безмовне місто Валмар оповило срібно-золоте сяйво. Саме тоді Мелкор і Унґоліанта промчали над валінорськими полями — подібно вітер жене тінь од чорної хмари залитою сонцем землею — і дісталися до зеленого кургану Езеллогар. Відтак Несвіт, який зіткала Унґоліанта, сягнув аж до коріння Дерев, і Мелкор стрибнув на курган, і чорним списом своїм проштрикнув кожне Дерево до самісінької серцевини, і завдав їм глибоких ран, і, наче кров, ринув із них сік і пролився долі. Унґоліанта висмоктала його, а тоді, переходячи від Дерева до Дерева, занурювала свій чорний дзьоб у їхні рани, доки осушила їх; трунок Смерті, що був у ній, проник у деревні тканини та понищив їх — коріння, гілля та листя; і Дерева загинули. Але спрага і далі мучила павучиху, тож, підійшовши до Криниць Варди, вона і їх висмоктала насухо. П’ючи, Унґоліанта відригувала чорну пару та пухнула, стаючи такою величезною і страшнючою, що сам Мелкор злякався.
Тож непроглядна темрява оповила Валінор. Про події того дня детально розповідає відоме елдарам «Алдуденіе», яке склав Елемміре з ваньярів. А проте жодна пісня чи сказання не передасть тодішніх горя та переляку. Світло зникло; але Темрява, що настала, була чимось більшим за втрату світла.
Вона постала в таку годину, що здавалася не відсутністю світла, а самостійною живою істотою: воістину, їй, сотвореній позасвітловою злобою, було до снаги пронизати око, просочитись у серце й у розум і придушити волю.
Варда поглянула вниз із Танікветілу й угледіла Тінь, що здіймалася вгору навальними вежами мороку; Валмар опустився на дно глибокого моря ночі. Небавом Священна Гора вже стояла самотньо, як останній острівець потопаючого світу. Змовкли всі пісні. Валінор занімів, не чути було ні звуку, і тільки звіддалік вітер переносив через гірський прохід квиління телерів, схоже на холодні крики чайок. Бо в той час зі Сходу повіяло холодом, і велетенські морські тіні накочувалися на прибережні вали.
Манве ж роззирнувся довкруж зі свого високого трону, і лише його погляд зумів пробитися крізь ніч, аж доки натрапив на Темряву, темнішу від тьми, якої не зміг пронизати, незмірну, та віддалену, що з неймовірною швидкістю рухалася на північ; і він збагнув, що то Мелкор приходив і пішов.
Отоді почалася гонитва; земля двигтіла під копитами коней війська Ороме, а іскри, що їх викрешували підкови Нагара, стали першим світлом, яке повернулось у Валінор. Але щойно перший із валарських вершників налетів на Хмару Унґоліанти, відразу ж усі воїни посліпли та занепали духом, розгубились і побрели невідь-куди; а гук Валароми затнувся і стих. Тулкас же начеб упіймався в чорні сіті ночі — стояв, безсилий, і лиш розтинав ударами повітря. А коли Темрява проминула, було вже надто пізно: Мелкор, здійснивши помсту, майнув бозна-куди.
Розділ ІХ. Про вихід нолдорів
По якомусь часі довкруж Кола Судьби зібрався численний натовп; і валари правували в пітьмі, адже була ніч. Але тепер над їхніми головами мерехтіли зорі Варди, і повітря аж бриніло; бо вітри Манве віднесли геть смертельні випари й відкотили назад морські тіні. Тоді підвелася Яванна і встала на Езеллогарі, Зеленому Кургані, спорожнілому та понурому; і приклала руки до Дерев, але ті були неживі й чорні, а кожна галузка, якої вона торкалася, відламувалась і мертвою падала їй до ніг. І багато голосів тоді злилось у тузі, а плакальникам здавалося, ніби вони висушили до дна чашу горя, що її наповнив для них Мелкор. Але вони помилялися.