Яванна звернулася до валарів, мовивши:
— Згинуло Світло Дерев, і живе тепер лиш у Феанорових Сильмарилах. Завбачливий він був! Адже навіть наймогутніші служителі Ілуватара деякі творіння можуть утілювати лише раз, єдиний раз. Я породила Світло Дерев, але в межах Еа ніколи вже не повторити мені цього. Проте, коли би я мала бодай дещицю того світла, то змогла би відродити Дерева, доки не вичахло їхнє коріння; і тоді рана наша загоїлася б, а Мелкорів лихий намір було би зруйновано.
Тоді заговорив Манве і сказав:
— Чи чуєш ти, Феаноре, сину Фінве, слова Яванни? Чи даси те, що вона просить?
Запала довга мовчанка, та Феанор не зронив ані слова. Тоді Тулкас викрикнув:
— Говори, о нолдоре, так чи ні! Утім, хто відмовить Яванні? Хіба світло Сильмарилів постало не з її творіння на початку?
Проте Ауле Творець промовив:
— Не квапся! Ми просимо більшого, ніж ти собі уявляєш. Тож бодай ненадовго облиш його у спокої.
Але озвався Феанор, гукнувши люто:
— Є такі діяння, які нижчий за станом, подібно як і великий, може звершити лише єдиний раз; і в діяння те він укладає власне серце. Імовірно, мені вдалося би розімкнути Коштовності, проте вже ніколи не зробив би я нічого подібного; якщо змусите мене розбити їх, то я розіб’ю своє серце, я загину — перший із елдарів в Амані.
— Не перший, — прорік Мандос, але слів його не збагнули; і, доки Феанор думав у темряві свою невеселу думу, знову запала тиша.
Йому здавалося, ніби він оточений ворогами, і пригадав він слова Мелкора: «Сильмарили в небезпеці, якщо ними заволодіють валари». «Чи ж він не вала, не з їхнього роду, — подумав Феанор, — хіба він не розуміє їхніх сердець? Так, злодій викриє злодіїв!» І вже вголос він гукнув:
— Я не вчиню цього добровільно. А коли валари силуватимуть мене, тоді воістину я знатиму, що Мелкор одного з ними роду.
Відтак Мандос мовив:
— Ти висловив свою волю.
А Ніенна підвелась, і зійшла на Езеллогар, і відкинула сірий каптур, і сльозами своїми змила бруд, який залишила Унґоліанта; і заспівала жалобну пісню про світову печаль і про Знівечення Арди.
Та щойно затужила Ніенна, прибули гінці з Форменоса, і були то нолдори, і принесли вони нові лихі вісті. Вони розповіли, що сліпа Темрява рушила на північ, і всередині в ній линула сила, котрій немає ймення, і вона була джерелом Темряви. Але й Мелкор також там був, і він увійшов у дім Феанора, й убив при його дверях Фінве, Короля Нолдорів, і пролив першу кров у Благословенному Краї; бо Фінве єдиний не кинувся тікати зі страху перед Тьмою. Ще розповіли вони, що Мелкор знищив твердиню Форменос і забрав нагромаджені там нолдорські коштовності та що Сильмарили зникли.
Тоді підвівся Феанор і, здійнявши руку, перед обличчям Манве прокляв Мелкора, нарікши його Морґотом — Чорним Ворогом Світу; і звідтоді й довіку елдари знали його саме під цим іменням. Прокляв він також заклик Манве і ту годину, коли прийшов на Танікветіл, адже, не тямлячись од люті й горя, вважав, що якби залишився у Форменосі, то сила його прислужилася би, він не здався би без бою, як того сподівався Мелкор. Відтак Феанор вибіг із Кола Судьби і помчав у ніч; батько був йому миліший за Світло Валінору та за неперевершені витвори власних рук; котрий-бо зі синів, ельфійських чи людських, більше цінував власного батька?
Чимало присутніх побивалося через Феанорів біль, але втрати зазнав не лише він; Яванна ридала побіч кургану, боячись, аби Темрява не поглинула останніх променів Світла Валінору навіки. Хоча валари й не розуміли вповні того, що трапилося, та збагнули, що Мелкор прикликав собі на поміч когось із-поза меж Арди. Сильмарили щезли, Феанорова відповідь Яванні вже не мала жодного значення; проте якби він сказав їй «так» перед тим, як прибули вісті з Форменоса, його подальші вчинки, можливо, були би цілком інакші. А тепер наблизилася судьба нолдорів.
Тим часом Морґот, утікши від переслідування валарів, дістався до Араманських пустищ. Земля ця лежала на півночі між Пелорськими Горами та Великим Морем, подібно як Аватар на півдні; але територія Араману була більша, між берегами та горами простяглися висохлі рівнини, які з наближенням до Криги ставали дедалі холодніші. Морґот і Унґоліанта хутко проминули ці терени та крізь густі тумани Ойомуре добулися до Гелкараксе, де протоку між Араманом і Середзем’ям перегородила колота крига; Морґот перейшов її й нарешті повернувся на північ Зовнішніх Земель. Путь вони продовжили разом, адже Морґотові не вдалося позбутися Унґоліанти, — хмара її дотепер укривала бунтівного валу, всі її очі були прикуті до нього; й дісталися вони до тих країв, які простяглися на північ од Затоки Дренґіст. І от Морґот наближався до руїн Анґбанда, де колись стояла його велична західна твердиня; і збагнула Унґоліанта його сподівання, і зрозуміла, що тут він шукатиме способу втекти від неї, тож зупинила його, вимагаючи виконання обіцянки.