Та Феанор тільки засміявся у відповідь герольдові, а нолдорам сказав:
— Так! Виходить сей відважний народ пошле нащадка свого Короля та його синів самотиною у вигнання, а сам повернеться в рабство? Проте, коли хто захоче піти зі мною, я скажу їм таке. Нам пророковане горе? Але ж в Амані ми зазнали його. В Амані ми зі щасливих стали нещасними. Тепер спробуємо інший шлях: у горі відшукаємо радість або принаймні здобудемо свободу.
Тоді, повернувшись до герольда, він гукнув:
— Скажи ось що Манве Сулімо, Верховному Королю Арди: якщо Феанор не зможе здолати Морґота, то він бодай не зволікатиме з нападом і не марнуватиме часу на сум. І, можливо, Еру розпалив у мені вогонь палкіший, аніж ти собі уявляєш. Урешті-решт, я завдам Недругові валарів такої рани, що навіть могутні завсідники Кола Судьби здивуються, дізнавшись про це. О, так, урешті-решт, вони таки підуть за мною. Прощавай!
Тієї миті Феанорів голос став таким гучним і переконливим, що навіть герольд валарів уклонився йому так, ніби отримав сподівану відповідь, і пішов; а нолдори визнали правоту Феанора. Відтак вони продовжили похід, і Дім Феанора квапливо просувався вперед уздовж узбереж Еленде, — і погляди ельфів не раз зверталися до Тіріона на зеленому пагорбі Туни. Повільніше і не так охоче простувало за ними рушення Фінґолфіна. Тут першим ішов Фінґон, а останніми — Фінарфін і Фінрод та багато найшляхетніших і наймудріших нолдорів; і часто вони озирались, аби поглянути на своє прекрасне місто, аж доки свічадо Міндон-Елдаліеви зникло в пітьмі. Вони, на відміну від решти вигнанців, винесли звідти щемливі спогади про втрачене щастя, а декотрі навіть прихопили із собою власноруч створені речі — втіху і тягар під час мандрів.
І от Феанор провадив нолдорів на північ, тому що найпершим завданням поклав собі переслідування Морґота. Більше того, Туна під Танікветілом була неподалік від поясу Арди, і там Велике Море мало найбільшу ширину, а все далі на північ розділяючі моря ставали вужчими й вужчими, тож пустельний берег Араману й узбережжя Середзем’я зближались. Але тільки-но Феанор заспокоївся й узявся тверезо обмірковувати становище, він збагнув — надто пізно, — що всі ці юрмища ніколи не зможуть ані подолати такі довгі відстані, ні, зрештою, перебратися через моря без кораблів. А на те, щоби збудувати необхідний великий флот, піде багато часу та праці, навіть якщо серед нолдорів і знайдуться знавці цього ремесла. Тож Феанор постановив переконати телерів, щирих друзів нолдорів, приєднатися до їхнього походу; і бунтівний дух підказав йому, що так можна применшити блаженство Валінору та збільшити свою міць для війни з Морґотом. І він поквапився до Алквалонде, і повторив перед телерами промову, виголошену в Тіріоні.
Проте Феанорові слова не зворушили телерів. Відхід родичів і давніх друзів украй засмутив цих ельфів, але вони радше воліли відраджувати їх од необдуманого вчинку, ніж квапилися підтримати; і, не бажаючи чинити всупереч волі валарів, відмовилися надати нолдорам кораблі чи допомогти будувати нові судна. Щодо самих телерів, то вони вже не уявляли свого дому деінде поза берегами Елдамару, як і не уявляли іншого володаря, крім Олве, принца Алквалондського. А він ніколи не слухав Морґота і не пускав його на телерські землі, натомість вірив, що Улмо та решта могутніх валарів виправлять шкоду, яку заподіяв Морґот, і після ночі розквітне новий світанок.
Тоді Феанор розлютився, бо зволікання досі лякало його; і роздратовано сказав Олве:
— Ти зрікаєшся дружби в мить, коли ми потребуємо її. Та сам радо прийняв нашу допомогу, коли ви, боязкі ледацюги, майже порожнем добулися-таки до цих берегів. Якби нолдори не висікли оцієї гавані та не доклали рук до спорудження мурів, ви й дотепер тулилися б у халупах на узмор’ї.
І відказав йому Олве:
— Ми не зрікаємося дружби. Хто, як не друг, дорікне за безглуздий учинок? Коли нолдори радо привітали нас і допомогли, то говорили інакше, ніж ти зараз: у землях Аману судилося нам жити довіку, мов братам, чиї оселі стоять поруч. А щодо білих кораблів, то не ви дали їх нам. Не від нолдорів навчилися ми цього ремесла, а від Володарів Моря; білу деревину ми обробляли власними руками, а білі вітрила ткали наші дружини та доньки. Тому ми не віддамо їх і не проміняємо на жодну спілку чи дружбу. Кажу-бо тобі, Феаноре, сину Фінве, кораблі для нас — те саме, що самоцвіти для нолдорів: витвір наших сердець, якого не повторити двічі.