Отже, науґріми довго та радо працювали на Тінґола і вигадали для нього палаци на кшталт власних, вириті глибоко в землі. У тому місці, де Есґалдуін збігав униз, відділяючи Нелдорет од Реґіону, посеред лісу здіймався кам’янистий пагорб, біля підніжжя якого текла ріка. Там гноми зробили браму, що вела до Тінґолових чертогів, а через річку перекинули кам’яний міст, по якому тільки й можна було ввійти у браму. Від брами широкі переходи збігали вглиб до високих зал і покоїв, висічених у живому камені, й помешкання ті були такі численні та величні, що їх нарекли Менеґрот — Тисяча Печер,
Але й ельфи брали участь у будівництві, тож і вони, і гноми — кожне з допомогою свого таланту — втілювали там видіння Меліан, дивовижні та прекрасні образи заморського Валінору. Колони в Менеґроті було витесано на манір буків Ороме — стовбур, гілки і листя — й освітлено золотими ліхтарями. Соловейки співали там, наче в садах Лоріена; срібні водограї шуміли в чашах із мармуру, а підлоги були викладені різнобарвними камінцями. Різьблені силуети звірів і птахів мчали по стінах, підіймалися на колони чи виглядали з-поміж усіяних квітами віт. А з плином років Меліан і її служниці завісили зали тканими гобеленами, на яких було зображено діяння валарів, і чимало з того, що відбулося на Арді з часу її постання, і натяки на те, що гряде в майбутньому. То була найпрекрасніша з усіх королівських осель на схід од Моря.
По завершенні будівництва Менеґрота у володінні Тінґола та Меліан запанував спокій, науґріми час від часу переходили через гори і торгували в ельфійських землях; але гноми рідко бували у Фаласі, бо ненавиділи шум моря та боялися дивитися на нього. До Белеріанду не надходило жодних чуток чи звісток із зовнішнього світу.
Проте, коли добігав кінця третій вік Мелкорового Ув’язнення, гноми стривожились і звернулися до Короля Тінґола, кажучи, що валари не викорінили остаточно північного зла, й от залишки його, помножившись у темряві, знову виповзли на світ і розбрелися по всіх усюдах.
— У землях на схід від гір завелися люті тварюки, — казали вони, — і твій давній рід, який мешкав там, утікає з долин у гори.
Минуло не дуже багато часу, і лиховісні потвори дісталися Белеріанду, перебравшись через гірські перевали або перейшовши з півдня через темні ліси. То були вовки чи, може, потвори в подобах вовків, а також інші люті породження мороку, а серед них і орки, котрі згодом сплюндрували Белеріанд; але на той час їх було надто мало, вони поводились обережно, розвідуючи шляхи підступу й очікуючи повернення свого володаря. О тій порі ельфи не знали, ні хто вони, ні звідки прийшли, і сприймали їх як аварів, здичавілих і знавіснілих у нетрях; кажуть, їхні здогади були не далекі від істини.
Тому Тінґол почав думати про зброю, якої раніше його народ не потребував, і її для Короля вперше викували науґріми, котрі в цій справі не мали рівних, хоча жоден із них не зміг перевершити майстрів із Ноґрода, найславетнішим серед котрих був Телхар. Усі науґріми були давнім войовничим народом і затято боролися проти кожного, хто хотів їх пригнобити: проти слуг Мелкора, проти елдарів чи аварів, проти диких звірів, а нерідко — проти власних родичів, гномів із інших домів чи володінь. Небавом синдари навчились у них ковальства; та в гартуванні сталі гномів не змогли перевершити навіть нолдори, й у виготовленні плетеної з кілець кольчуги, яку винайшли ковалі з Белеґоста, їм теж не було рівних.
Отож, у той час синдари були добре озброєні, прогнали лихих почвар і знову зажили в мирі; а в арсеналах Тінґола назбиралося безліч сокир, списів, мечів, високих шоломів і довгих блискучих сорочок-кольчуг; адже гномівські обладунки було виготовлено так, що вони ніколи не іржавіли, а сяяли, мовби щойно начищені. І у прийдешні дні це стало Тінґолові у пригоді.
І от, як уже мовлено, такий собі Ленве з рушення Олве покинув стрій елдарів у той час, коли телери зупинилися біля берегів Великої Ріки на кордонах західних земель Середзем’я. Про блукання нандорів, котрих він повів за собою вниз за течією Андуіну, відомо небагато: одні з них, кажуть, вік жили в лісах Долини Великої Ріки, другі дісталися-таки до її гирла й оселилися неподалік від Моря, а треті, перейшовши Еред-Німрайс — Білі Гори, — втрапили знову на північ і вступили в пустелю Еріадору між Еред-Луіном та далекими Горами Імли. Оті останні були лісовим народом і не мали сталевої зброї, тож поява лютих потвор Півночі нагнала на них непереборний страх, про що і розповіли науґріми Королю Тінґолові у Менеґроті. Тому Денетор, син Ленве, почувши звістку про міць Тінґола, про його велич і про мир у його володінні, зібрав, як зміг, свій розпорошений народ у рушення й повів його через гори до Белеріанду. Там Тінґол привітав їх так, як вітають давно втрачену рідню, що нарешті віднайшлась, і нандори оселилися в Оссіріанді, Землі Семиріччя.