Про довгі роки спокою після приходу Денетора розповідають мало. Кажуть, саме в той час Даерон Менестрель, головний хранитель премудрості в королівстві Тінґола, вигадав руни; і науґріми, котрі прийшли до Тінґола, вивчили їх і дуже раділи з цього винаходу, поцінувавши Даеронове вміння значно вище, ніж його власний народ — синдари. Завдяки науґрімам кірт потрапив на схід за гори і став надбанням багатьох народів; однак синдари до днів Війни рідко послуговувалися ним для ведення хронік, а чимало з того, що жило в пам’яті, зникло під час спустошення Доріату. До загибелі, поки там іще панували блаженство та радість життя, про Доріат майже нічого не розказували; так прегарні й дивовижні творіння, доки вони існують увіч, свідчать самі про себе, а щойно потрапляють у небезпеку чи гинуть навіки — перетворюються на пісню.
У тогочасному Белеріанді походжали ельфи, плинули ріки, ясніли зорі, пахли нічні квіти; краса Меліан була наче день опівдні, а краса Лутіен — мовби весняне світання. У Белеріанді Король Тінґол сидів на престолі, уподібнившись до володарів маярів, котрі спочивають, вдихаючи одвічну радість із кожним ковтком повітря та безперешкодно ширяючи думкою від висот до глибин. До Белеріанду приїздив, як і раніше, Ороме Величний, мчав, як вітер над горами, і звук його ріжка чути було далеко в підзоряних землях, а сліпуче сяйво його лику й оглушний звук Нагарового бігу сповнювали ельфів страхом; але, коли між пагорбами відлунював гук Валароми, вони були певні, що лихі почвари тікають звідтіля аж ген удалеч.
Але, зрештою, сталося так, що завершення днів блаженства було вже не за горами, і розквіт Валінору пішов на спад. Бо раніше було сказано й нині відомо всім те, що записано в історії та оспівано у багатьох піснях: із допомогою Унґоліанти Мелкор знищив Дерева валарів і втік, повернувшись у Середзем’я. Далеко на півночі Морґот розпочав борню з Унґоліантою; а розкотистий його крик відлунив у Белеріанді, й усі тамтешні народи здригнулися від страху, бо хоч вони й не знали пророкованої долі, проте тієї миті почули провісника смерті. Невдовзі по тому Унґоліанта втекла з півночі, припхавшись у володіння Короля Тінґола, і темний жах розповзався довкіл неї; та сила Меліан зупинила її, й павучиха не вступила в Нелдорет, але довгий час мешкала в сутіні проваль, у які на півдні переходить Дортоніон. І гори ті стали відомі як Еред-Ґорґорот, Гори Жаху, куди ніхто не насмілювався заходити, ні навіть наближатися до них; життя і світло там вимерли, а води були отруєні. Та Морґот, як уже сказано, повернувся до Анґбанда, відбудував його і понад входом звів вістря Танґородріму, над якими курився дим; і брами Морґота були на відстані ста п’ятдесяти ліг од мосту Менеґрота — далеко, та все ж надто близько.
Орки ж, котрі розмножувались у земній темряві, стали дужими та жорстокими, а їхній темний володар наповнив їх бажанням руйнувати й убивати; тож під покровом хмар, що їх наслав Морґот, вони вийшли з брам Анґбанда і тихцем подались у північні гори. Звідти велика армія вступила у Белеріанд і напала на Короля Тінґола. У його просторих володіннях чимало ельфів вільно походжало нетрями чи спокійно мешкало невеличкими родовими групами, віддалік одні від одних; і лише довкола Менеґрота, в серці країни, а також уздовж берегів Фаласу, в землях мореплавців, жили чисельніші народи. Проте орки спустилися з гір обабіч від Менеґрота, і, роблячи вилазки з таборів, розташованих між Келоном та Ґеліоном на сході й на рівнинах між Сіріоном та Нароґом на заході, вони грабували довколишні землі; а Тінґола було відрізано від Кірдана, який мешкав у Еґларесті. Тому він прикликав на поміч Денетора; і зібрались ельфійські війська з Реґіону, що по той бік Аросу, і з Оссіріанду, й відбулася перша з Воєн за Белеріанд. На північ од Андраму та на півдорозі між Аросом і Ґеліоном армії елдарів затисли в лещата східне орківське військо, завдавши йому там нищівної поразки; тих же, хто кинувся тікати з місця великого побоїща на північ, переслідували, зійшовши з Бескиду Долмед, науґріми із сокирами; і небагато напасників вернулося в Анґбанд.