Отак учинили валари, в сутінках воскрешаючи в пам’яті темряву земель Арди; і постановили освітити Середзем’я, щоби світло стало завадою для підступів Мелкора. Вони-бо не забули про аварів, котрі залишилися побіля вод пробудження, і не припинили дбати про вигнанців-нолдорів; а ще Манве знав, що наближається час приходу людей. Адже сказано: воістину, як валари виступили на війну з Мелкором заради квендів, так цього разу вони проявили терпіння заради гілдорів, Наступників, молодших Дітей Ілуватара. Позаяк рани, завдані Середзем’ю під час наступу на Утумно, були неймовірно тяжкі, то валари боялися, що чергова війна заподіє йому ще більше лиха; особливо з огляду на те, що гілдори — смертні й слабше, ніж квенди, опираються страху та бентезі. Крім того, Манве не відав, де з’являться люди: на півночі, на півдні чи на сході. Тому валари і створили світло, щоби зміцнити край, де судилося мешкати людям.
Ісілом Сяйливим ваньяри віддавна нарекли Місяць, квітку валінорського Телперіона; Сонце ж, плід Лауреліни, вони назвали Анаром Огненнозлотим. А от нолдори іменували їх так: Рана Мінливий і Васа Вогненне Серце, що пробуджує та знищує; бо Сонце з’явилося на знак пробудження людей і занепаду ельфів, а от Місяць плекає їхні спогади.
Маярську діву, котру валари приставили вести лодь Сонця, було звати Аріен, а ймення того, хто кермував островом Місяця, — Тіліон. У дні Дерев Аріен доглядала золоті квіти в садах Вани і поливала їх сяйливою росою Лауреліни; а Тіліон був мисливцем із загону Ороме і мав срібний лук. Він дуже любив срібло і коли йшов на спочинок, покидаючи ліси Ороме, то прямував до Лоріена і лежав, замріяний, біля ставів Есте, в мерехтливих променях Телперіона; тож він благав, аби йому дозволили довіку опікуватись останньою Срібною Квіткою. Діва Аріен переважала його могутністю, а обрали її тому, що вона не боялася жаріні Лауреліни та не відчувала її згубного впливу, бо й сама була вогненним духом, якого Мелкор не зумів ані обдурити, ні навернути до себе на службу. Аріен мала такі сяйливі очі, що навіть елдари не могли в них зазирнути, а покидаючи Валінор, вона скинула із себе тамтешню подобу й одежу, в яку вбиралася, як і валари, і постала у вигляді нагого вогню, жахливого та сліпуче-яскравого.
Ісіл сотворили й підготували першим, і він першим піднявся в зоряне царство і був старшим із двох нових світил, подібно як Телперіон був старшим із Дерев. Тоді на якийсь час у світі з’явилося місячне світло, багато створінь заворушилось і пробудилося від довгого сну, що його навіяла Яванна. Слуги Морґота були приголомшені, а от ельфи Зовнішніх Земель радісно дивились угору; й у ту мить, коли понад темрявою на заході зійшов Місяць, Фінґолфін повелів сурмити у срібні сурми й виступив у похід до Середзем’я, і довгі та густі тіні його лицарів слалися попереду.
Тіліон сім разів перетнув небеса і саме був на далекому сході, коли підготували лодь Аріен. І зійшов пишносяйний Анар, і перші проблиски Сонця широкополою загравою лягли на шпилі Пелорів: спалахнули хмари над Середзем’ям, і стало чути гомін багатьох водоспадів. Тоді воістину Морґот злякався, і спустився в найглибші безодні Анґбанда, і відкликав своїх поплічників, і огорнув свої землі непроглядними випарами й темною хмарою, щоби заховатися від сяяння Денного Світила.
І от Варда запропонувала, щоб обидві лоді мандрували Ілменом, але були завжди поодаль, а не разом; аби кожна відпливала із Валінору на схід і поверталася, причому перша вирушала би із заходу тоді, коли друга рушить зі сходу. Так почався відлік перших нових днів, і, як і раніше — в часи Дерев, — його вели за змішанням світла, коли Аріен і Тіліон по черзі пропливали над серединою Землі. Проте Тіліон виявився примхливим і рухався з мінливою швидкістю, не дотримуючись призначеного шляху; він прагнув наблизитися до Аріен, бо його вабила її сліпуча яскравість, однак пломінь Анара обпалив його й острів Місяця затьмарився.
Відтак через непостійність Тіліона чи радше прислухавшись до благань Лоріена й Есте, котрі твердили, що із Землі зникли сон і спокій та сховалися зорі, Варда змінила своє рішення і призначила пору, коли світ знову поринатиме у присмерк та напівтінь. Тому Анар певний час спочивав у Валінорі, залігши у прохолодних глибинах Зовнішнього Моря; і Повечір’я — пора зниження та спочинку Сонця — стало годиною найяснішого світла й радості в Амані. Та небавом слуги Улмо спустили Сонце на дно і поспіхом протягли його під Землею, так що воно, невидиме, дісталося сходу і там зійшло знову на небеса, щоби ніч не була задовгою та щоби під Місяцем не розплодилося зло. Проте води Зовнішнього Моря, в яких пробував Анар, стали гарячими і світилися різнобарвними вогнями, тож у Валінорі ще деякий час після відплиття Аріен було світло. Утім, доки вона мандрувала під Землею, наближаючись до сходу, відблиск погас, і Валінор потьмянів, і валари гірко оплакували смерть Лауреліни. На світанку тіні від Захисних Гір важко лягли на Благословенний Край.