Розділ ХІІ. Про людей
Отож, валари пробували у спокої по той бік гір; давши Середзем’ю світло, вони надовго полишили його без догляду, і володарюванню Морґота кидали виклик хіба що відважні нолдори. Найбільше про вигнанців думав Улмо, до якого всі води зносили новини про Землю.
Звідтоді й надалі літочислення велося за Роками Сонця. Вони коротші та швидкоплинніші, ніж довгі Роки Дерев у Валінорі. На ту пору повітря Середзем’я пройнялося диханням росту і смертності, зміна та старіння всіх створінь украй прискорилися; під час Другої Весни Арди на грунті й у водах кишіло життя, елдарів побільшало, й у промінні нового Сонця Белеріанд став зеленим і прекрасним.
Коли Сонце вперше зійшло на небо, в Гілдоріені на сході Середзем’я прокинулися Молодші Діти Ілуватара; та Сонце вперше зійшло на Заході, тож, щойно розплющившись, очі людей звернулись у тому напрямку, і ноги їхні, мандруючи Землею, несли людей головно в той бік. Елдари назвали людей атанами, Другим Народом; але ще іменували їх гілдорами, Послідовниками, та багатьма іншими найменнями: апанонарами, Другородними; енгварами, Хворобливими та фірімарами, Смертними; а також Загарбниками, Чужоземцями, Незбагненними, Самоклятими, Деспотичними, Тими, що бояться ночі, Дітьми Сонця. Про людей у цих легендах, де йдеться про Дні Елдарів до розквіту смертних і занепаду ельфів, розповідається мало, хіба що про вітців людей, атанатарів, котрі в перші роки Сонця та Місяця забрели на Північ світу. Ніхто з валарів не прибув до Гілдоріену, щоби провадити людей, ніхто не закликав їх жити у Валінорі; тож люди радше боялися валарів, аніж любили їх, і не розуміли намірів Сил, розходячись із ними в думках і борючись зі світом. А втім, Улмо дбав про них, допомагаючи здійсненню порад і велінь Манве; він часто струмками та повенями надсилав людям послання. Та вони не вміли правильно їх тлумачити, особливо доки не потрапили в товариство ельфів. Тому хоча люди любили воду і серця їхні відповідали на її поклик, вони не розуміли тих послань. Одначе розповідають, що невдовзі люди почали в різних місцях зустрічати Темних ельфів і потоваришували з ними; і на зорі своєї юності стали супутниками й учнями цього стародавнього народу, ельфів-мандрівців, чия нога жодного разу не ступала на шлях до Валінору, і хто знав про валарів лише з чуток, чув відлуння їхніх імен.
Морґот у ту пору щойно повернувся до Середзем’я, і його влада не встигла поширитися на значну територію, тим паче, що її просування стримала раптова поява величних світил. Землі та пагорби стали безпечними; і там нові створіння, котрих задумала у прадавні віки Яванна і котрих було посіяно в темряві, нарешті пустили бруньки та розцвіли. Діти людей розійшлися, мандруючи, на Захід, Північ і Південь, а радість їхня уподібнилася до радості ранку, коли ще не висохла роса зеленить кожен листочок.
Але вранішня пора коротка, а день не завжди виправдовує її надії; і от невблаганно наблизився час великих воєн зі силами Півночі, коли нолдори, синдари та люди боролися проти військ Морґота Бауґліра і зазнали поразки. До цього спричинилися прадавня лжа Морґота, яку він щоразу наново засівав поміж своїх недругів, і прокляття, накликане вбивством при Алквалонде, і обітниця Феанора. Тут діяння тих днів описано лише частково й ідеться головно про нолдорів і про Сильмарили, а ще про смертних, чия доля тісно сплелася з їхньою. О тій порі ельфи та люди були приблизно однакові на зріст і мали однакову тілесну силу, проте ельфи були мудріші, й майстерніші, і прекрасніші; ті з них, котрі колись мешкали у Валінорі й бачили Сили, настільки ж перевершували Темних ельфів у всьому згаданому вище, наскільки ті, натомість, перевершували смертний народ. Тільки у королівстві Доріат синдари, маючи за королеву Меліан із роду валарів, майже зрівнялися з калаквендами Благословенного Краю.
Безсмертними були ельфи, і мудрість їхня примножувалася з плином віків, і ні хвороба, ні пошесть не могли їх погубити. Тобто тіла їхні були цілком земні та знищенні й у ті дні вони дуже нагадували людські тіла, бо в них іще не вельми довго жив полум’яний дух, який із плином часу поглине їх зісередини. А от люди були кволіші за ельфів, частіше гинули від зброї чи у прикрих пригодах, їх важче було зцілити; люди були схильні до хвороб і немочей; вони старілись і помирали. Що коїться з їхніми душами після смерті, ельфи не знають. Дехто каже, що вони також линуть у чертоги Мандоса, проте чекають деінде, окремо від ельфів, і, за винятком Манве, тільки Мандос єдиний — із дозволу Ілуватара — відає, куди вони линуть далі, відбувши час роздумів у його безмовних чертогах побіч Зовнішнього Моря. Ніхто й ніколи не повертався з палаців мертвих, хіба лише Берен, син Барагіра, чия рука торкалася Сильмарилів; але після повернення він не розмовляв із жодною смертною людиною. Мабуть, посмертна доля людей не підвладна валарам і не була рокована в Музиці айнурів.