Надалі, коли тріумф Морґота призвів до відчуження людей і ельфів, здійснивши його заповітне бажання, ельфійські народи, які все ще жили в Середзем’ї, виродились і зів’яли, а люди привласнили сонячне світло. Тоді квенди побрели у відлюдні місцини великих земель і островів, уподобавши світло місяця та зірок, ліси та печери, перетворившись на примар і на спомини; інакша доля спіткала хіба що тих, котрі час од часу відпливали на Захід і щезали із Середзем’я. Та на зорі літ ельфи й люди були союзниками і вважали себе спорідненими, і декотрі з людей перейняли елдарську мудрість і стали одними з величних та відважних нолдорських капітанів. Славу, красу й долю ельфів сповна розділили нащадки ельфів та смертних, Еаренділ, і Елвінґ, і Елронд, їхнє дитя.
Розділ ХІІІ. Про повернення нолдорів
Як уже мовлено, Феанор і його сини перші з-поміж Вигнанців добулися до Середзем’я та висадились у пустельному краї Ламмот, Гучне Відлуння, на дальніх берегах Затоки Дренґіст. Як тільки нолдори ступили на берег, гори відлунили та помножили їхні крики, так що по всіх північних узбережжях розлігся гомін, мовби від незліченних повносилих голосів; а шум пожежі, в якій при Лосґарі гинули кораблі, підхопили, наче гнівний гуркіт, морські вітри, і звук цей наповнював подивом кожного, хто чув його звіддалік.
Заграву од тієї пожежі побачив не лише Фінґолфін, якого Феанор покинув в Арамані, але й орки та Морґотова сторожа. Жодне сказання не повіло про те, що діялось у серці Морґота, коли він довідався, що Феанор, його найзапекліший ворог, привів рушення із Заходу. Можливо, він трохи боявся ельфа, позаяк іще не вигадав захисту від нолдорських мечів; але незабаром стало очевидно, що Темний Володар намірився вигнати прибульців назад у море.
При світлі холодних зірок, іще до сходу Місяця, воїнство Феанора пройшло вздовж Затоки Дренґіст, яка протинала Лункі Пагорби Еред-Ломіну, й так перебралося з берегів на велику землю Гітлуму; а згодом добулося до довгого озера Мітрім і на його північних узбережжях, в однойменному краї, розбило табір. Одначе військо Морґота, збурене шумом у Ламмоті й відблиском пожежі при Лосґарі, пройшло через перевали в Еред-Ветріні, Горах Тіні, й раптово напало на Феанора, ще коли табір не було остаточно ні розбудовано, ні захищено; і там, на сірих полях Мітріму, відбулася Друга Битва у Війнах за Белеріанд. Даґор-нуін-Ґіліат нарекли її — Підзоряною Битвою, бо Місяць іще не зійшов, — і так уславили в пісні. Нолдори, менш чисельні й захоплені зненацька, здобули блискавичну перемогу; адже в їхніх очах іще не потьмяніло світло Аману, вони були дужі та бистрі, смертельно небезпечні у гніві, й мали довгі жахливі мечі. Орки кинулися навтьоки, а нолдори витіснили їх із Мітріму, багатьох порішивши, і гналися за ними через Гори Тіні, аж доки та нечисть потрапила на розлогу рівнину Ард-ґален, що лежала на північ від Дортоніону. Там Морґотові армії, які перейшли на південь у Долину Сіріону й оточили Кірдана в Гаванях Фаласу, приспіли на допомогу втікачам, але їх теж розтрощили. Бо Келеґорм, син Феанора, отримавши вістку про них, разом із частиною ельфійського війська вистежував ті армії і, налетівши з пагорбів поблизу Ейтель-Сіріону, загнав їх у Твань Сірех. До Анґбанда, врешті, дійшли вельми недобрі вісті, й Морґот занепав духом. Десять днів тривала битва, і з безлічі воїнів, котрих він підготував для завоювання Белеріанду, повернулася хіба жменька вцілілих.
І все-таки Морґот мав неабиякі підстави радіти, хоча якийсь час не відав про це. Феанор-бо, якого штовхав уперед гнів на Ворога, не зупинявся і невідступно гнав рештки орківського війська, гадаючи, ніби ті виведуть його на самого Морґота; і, стискаючи меча, сміявся, тішачись із того, що, кинувши виклик гніву валарів і небезпекам дороги, зможе, ймовірно, діждати часу своєї відплати. Він нічогісінько не знав ані про Анґбанд, ані про міць його оборонців, котрих Морґот зібрав нашвидкуруч; але навіть якби ельф знав про них, це його не відлякало б, адже він, охоплений пломенем власної люті, був наче причинний. Отож, сталося так, що Феанор далеко випередив авангард свого війська; і, забачивши це, поплічники Морґота почали відбиватися щодуху, а з Анґбанда їм на підмогу виступили балроґи. Там, на рубежах Дор-Даеделоту — землі Морґота, — Феанора з кількома соратниками оточили вороги. Довго та безстрашно боровся ельф, хоч одежа на ньому палала й на тілі було чимало поранень; але, зрештою, Ґотмоґ, Володар Балроґів, якого згодом у Ґондоліні порішить Ектеліон, прибив його до землі. Там Феанор і сконав би, якби тієї миті на допомогу йому не приспіли сини з військом; балроґи облишили ельфа і повернулися в Анґбанд.