Тоді сини підняли батька і понесли його назад до Мітріму. Проте, коли вони наблизилися до Ейтель-Сіріону й саме піднімалися стежкою до перевалу через гори, Феанор наказав їм зупинитися; йому було завдано смертельних ран, і він відчував, що час його збіг. І, кинувши останній погляд зі схилів Еред-Ветріну, він угледів оддалік шпилі Танґородріму — наймогутнішої з цитаделей Середзем’я, — і передсмертне прозріння підказало йому, що жодній нолдорській силі не дано її знищити; поза тим він тричі прокляв ім’я Морґота і заповів синам дотримати обітниці й помститися за батька. І Феанор сконав; але йому не влаштували похорону, не викопали могили, бо таким огненним був дух його, що не встиг і одлинути, як Феанорове тіло перетворилося на попіл і, наче дим, розвіялося за вітром; ніколи після того не носила на собі Арда подібних до нього, і ніколи дух його не полишав чертогів Мандоса. Так закінчилося життя наймогутнішого нолдора, слави та скорботності чиїх діянь не забуто й донині.
Як знаємо, в Мітрімі мешкали ще й Сірі ельфи — белеріандський народ, який перебрів через гори на північ, — і нолдори зустріли їх радо, мовби родичів, із котрими давно були в розлуці; та попервах їм нелегко було розмовляти між собою, адже за довгий час роз’єднання мови калаквендів у Валінорі та моріквендів у Белеріанді набули суттєвих відмінностей. Від ельфів Мітріму нолдори довідалися про могутність Елу Тінґола, Короля Доріату, і про чарівний пояс, що обперізував його володіння; а вість про північні подвиги долинула на південь, до Менеґрота і до гаваней Брітомбар та Еґларест. Тоді всіх белеріандських ельфів переповнили подив і надія, що їх приніс із собою прихід цього могутнього роду, який отак неждано, в час їхньої скрути, повернувся із Заходу: белеріандці, спершу, навіть вважали, що нолдори — то емісари валарів, послані вирятувати їх од недругів.
Але тієї самої години, коли помер Феанор, прибули до синів його посли від Морґота, щоби визнати поразку та запропонувати умови мирного договору, аж до видачі Сильмарила. Тоді Маезрос Високий, найстарший син, переконав братів удати, ніби вони хочуть провести переговори з Морґотом і зустрітися з його послами у призначеному місці; та нолдори, як і їхній ворог, навіть у гадці не мали довір’я. З цієї причини представництво кожної сторони прийшло з більшим супроводом, аніж було домовлено; але Морґотове переважало, і поміж послів були ще й балроґи. Маезрос потрапив у засідку, загін його наклав головами, а самого ельфа, за наказом Морґота, схопили живцем і привели в Анґбанд.
Потому брати Маезроса відступили та звели чималий укріплений табір у Гітлумі; та Морґот, тримаючи заручником Маезроса, повідомив, що не відпустить його, доки нолдори не припинять війни та не повернуться на Захід або ж не покинуть Белеріанд, подавшись далеко на Південь світу. Проте сини Феанора знали, що Морґот не додержить слова і, хоч би що вони робили, не звільнить Маезроса; ще ж і обітниця тяжіла над ними, тож ельфи за жодних обставин не могли припинити війни супроти Ворога. Відтак Морґот узяв і підвісив Маезроса на Танґородрімі над краєм безодні; зап’ястя правої ельфової руки прикували до скелі залізним обручем.
І от до гітлумського табору дійшли чутки про похід Фінґолфіна та його послідовників, котрі перетнули Здиблену Кригу; а опісля цілий світ затамував подих, угледівши прихід Місяця. Коли ж рушення Фінґолфіна ступило на терени Мітріму, на Заході зійшло пломенисте Сонце; і замайоріли блакитні та срібні стяги Фінґолфіна, і засурмили ріжки, і квіти проросли під його ногами, що карбували кроки, і настав кінець епохи зірок. При сході величного світила поплічники Морґота втекли до Анґбанда, і, доки недруги ховалися під землею, Фінґолфін безперешкодно проминув твердиню Дор-Даеделоту. Тоді ельфи вдарили у брами Анґбанда — і викличні голоси сурм струсонули вежі Танґородріму; і Маезрос почув їх крізь муку, і голосно скрикнув, але гук його загубився в камінних відлуннях.