— Навіть якби між нас не було жодних незгод, однаково титул короля справедливо перейшов би до тебе, найстаршого серед нас із дому Фінве, і далебі наймудрішого.
Та з цим подумки погодилися не всі його брати.
Тож, як і передрік Мандос, представників Дому Феанора прозвали Ізгоями, тому що верховна влада в Еленде та Белеріанді перейшла від них, вищих за станом, до Дому Фінґолфіна і тому що Сильмарили зникли. Та, об’єднавшись, нолдори виставили сторожу на кордонах Дор-Даеделоту, й Анґбанд було відрізано від заходу, півдня та сходу; і ще нолдори розіслали гінців у всі кінці, щоби розвідати терени Белеріанду та познайомитися з тамтешніми народами.
Проте Король Тінґол не дуже зрадів, що із Заходу прибуло стільки могутніх принців, котрі жадають нових володінь; він не відкрив свого королівства і не усунув зачарованого поясу, адже, мудрий завдяки мудрості Меліан, не вірив, що стримання Морґота буде тривалим. З усіх нолдорських принців тільки родичам Фінарфіна дозволили перетнути рубежі Доріату; вони-бо могли потвердити близьку спорідненість із самим Королем Тінґолом, оскільки матір’ю їхньою була Еарвен із Алквалонде, донька Олве.
Анґрод, син Фінарфіна, першим із Вигнанців дістався до Менеґрота як посланець брата свого Фінрода і довго бесідував із Королем, оповідаючи про діяння нолдорів на півночі, про їхню чисельність, про розташування військової сили; проте, щирий і мудросердий, він гадав, що всі незгоди забуто, тож і не сказав ані слова про братовбивство, ні про те, як вигнано нолдорів, ані про обітницю Феанора. Король Тінґол вислухав Анґрода; а перед відходом сказав йому:
— Ось що перекажеш від мого імені тим, хто вирядив тебе. Нолдорам вільно жити в Гітлумі, й на узвишшях Дортоніону, і на порожніх та безлюдних землях на схід од Доріату; проте в інших місцях мешкає мій народ, і я не терпітиму, щоб обмежували його свободу чи тим паче витісняли з власних осель. Отож, вашим принцам із Заходу слід стежити за своїм поводженням; бо Володар Белеріанду — я, і кожен, хто хоче жити на цих теренах, повинен дослухатися до моїх слів. У Доріаті ніхто з нолдорів не оселиться, сюди приходитимуть лише ті, кого я прикличу на гостину, або хто потребуватиме мене в годину скрути.
А нолдорські вельможі саме радились у Мітрімі, й туди, несучи послання Короля Тінґола, прибув із Доріату Анґрод. Вітальні слова здалися нолдорам не вельми дружніми, й сини Феанора розлютились, а Маезрос, засміявшись, мовив:
— Королем іменують того, хто править власними володіннями, інакше цей титул — порожній звук. Тінґол подарував нам землі, йому непідвладні. І якби не прихід нолдорів, то він панував би лише в Доріаті. Тож нехай королює в Доріаті й радіє з того, що сусідить зі синами Фінве, а не з Морґотовими орками, котрих ми тут застали. Деінде ми чинитимемо так, як добре для нас.
Одначе Карантір, який не любив синів Фінарфіна й був найсуворішим із братів та ще й дуже запальним, голосно крикнув:
— Ще б пак! Нехай сини Фінарфіна не бігають туди-сюди, розповідаючи свої байки в печерах Темного Ельфа! Хто призначив їх нашими представниками, щоб укладати з ним договір? І хоча вони дісталися-таки до Белеріанду, нехай не забувають так хутко, що батько їхній — володар нолдорів, але мати — з інакшого роду.
Тоді Анґрод розгнівався і покинув раду. Маезрос дорікнув Карантірові; проте в серцях більшості нолдорів із обох рушень ці слова викликали тривогу: вони боялися лихого духу синів Феанора — духу, що, здавалося, завжди був готовий вибухнути квапливими словами чи насильством. Але Маезрос угамував братів, і вони подалися геть із ради, й небавом покинули Мітрім, і пішли на схід, на протилежний бік ріки Арос, до розлогих земель довкола Пагорба Гімрінґ. І край той відтоді почали називати Рубежем Маезроса, позаяк північніше не було ні пагорба, ні ріки, які би стали перепоною для анґбандського наступу. Отам Маезрос із братами і став на варту, зібравши біля себе всіх, хто побажав прийти, а зі своїми родичами, котрі жили західніше, вони рідко мали справу — лише коли в цьому виникала потреба. Кажуть навіть, що Маезрос зробив це, щоби зменшити ймовірність розбрату, а також тому, що дуже хотів прийняти на себе основний удар ворога; сам він не ламав дружби з домами Фінґолфіна та Фінарфіна й іноді приходив до них на спільні ради. І все ж Маезрос також був зв’язаний обітницею, хоча на той час вплив її не проявлявся.