Народ Карантіра замешкав на найдальшому сході по той бік верхніх вод Ґеліону, довкола Озера Гелеворн під Бескидом Рерір і далі на південь; ельфи видерлися на узвишшя Еред-Луіну і задивовано поглянули на схід — безкрайніми та дикими здалися їм простори Середзем’я. І сталося так, що народ Карантіра натрапив на гномів, котрі після наступу Морґота і приходу нолдорів перервали торгівельні зв’язки з Белеріандом. Але, незважаючи на те, що обидва народи цінували майстерність і прагнули навчатися, між ними не було щирої приязні; бо гноми були потайні й легко ображались, а зарозумілий Карантір майже ніколи не приховував презирства до них через непривабливість науґрімів; народ же брав приклад зі свого володаря. Проте, позаяк обидва народи боялись і ненавиділи Морґота, вони уклали союз і мали з того неабияку користь; адже в ті дні науґріми осягнули чимало таємниць майстерності, так що ковалі та каменярі з Ноґрода і Белеґоста здобули славу між родичами, й, коли гноми почали знову мандрувати до Белеріанду, всі торгові вироби гномівських копалень спершу потрапляли до рук Карантірові, й так він нажив велике багатство.
Коли минуло двадцять років Сонця, Фінґолфін, Король нолдорів, улаштував бучне свято; воно відбулося навесні поблизу плес Івріну, де брала початок бистроплинна ріка Нароґ; там розкинулися зелені та прекрасні землі — біля підніжжя Гір Тіні, які захищали їх із Півночі. Веселість того свята згодом часто згадували в пору скорботи; і назвали його Мерет-Адертад — Свято Возз’єднання. Туди прийшло чимало верховод і ельфів із народу Фінґолфіна та Фінрода; і сини Феанора — Маезрос і Маґлор — із воїнами зі східного Рубежа; а також вельми багато Сірих ельфів, мандрівців із лісів Белеріанду та мешканців Гаваней на чолі з Кірданом, їхнім володарем. Прибули навіть Зелені ельфи Оссіріаду, Землі Семиріччя, що лежала віддалік попід стінами Синіх Гір; але з Доріату з привітаннями від Короля прийшли тільки два посланці: Маблунґ і Даерон.
Під час Мерет-Адертаду відбулося чимало доброзичливих нарад, було виголошено клятви союзництва та дружби; і розповідають, наче під час свята більшість присутніх — і нолдори серед них — розмовляла мовою Сірих ельфів, тому що нолдори швидко переймали говірку Белеріанду, а от синдари повільно вивчали мову Валінору. Серця нолдорів піднеслись і сповнилися надії, а багатьом слова Феанора про пошук свободи та прегарних королівств у Середзем’ї здавалися виправданими; бо і справді, вслід за святом настали довгі роки миру, доки їхні мечі заступали Белеріанд від нищівного Морґота і доки його силу було замкнуто за брамами. У ту пору попід новими Сонцем і Місяцем панувала веселість і всі довкола раділи; та на Півночі, як і раніше, нависала Тінь.
І коли минуло ще тридцять років, Турґон, син Фінґолфіна, покинув свою домівку в Неврасті, розшукав на острові Тол-Сіріон друга свого Фінрода, і вони разом вирушили в подорож на південь уздовж ріки, трохи стомившись од північних гір; і, коли дійшли до Сутінкових Озер поблизу вод Сіріону, їх застала ніч, і ельфи лягли спати на берегах попід літніми зорями. Улмо ж, припливши рікою, наслав на них глибокий сон і тривожні сновидіння; бентега тих сновидінь не полишила друзів і після пробудження, та кожен мовчав про те, що йому привиділося, бо спогад був нечіткий, і гадав, що Улмо тільки йому одному адресував послання. Відтоді в них уселилися неспокій і невпевненість у майбутті й вони часто, самотні, блукали нетоптаними землями, розшукуючи по всіх усюдах місця приховані та неприступні; адже обом здавалося, що саме йому наказали підготуватися до лихоліття і спорудити прихисток на випадок, якщо Морґот вирветься з Анґбанда та здолає армії Півночі.
І от одного разу Фінрод і сестра його Ґаладріель гостювали в Тінґола, свого доріатського родича. Тоді Фінрода вельми здивували міць і велич Менеґрота, його скарбниці й арсенали, камінні зали з багатьма колонами; і йому спало на гадку збудувати в якомусь глибокому потаємному місці під пагорбами просторі чертоги за брамами з недремною сторожею. Тому він одкрився Тінґолові й розповів свої сни; а Тінґол повідав йому про глибоку вузьку ущелину Ріки Нароґ і про печери під Високим Фаротом у крутому західному схилі, а на прощання дав Фінродові проводирів, котрі довели його до того місця, про яке поки що мало хто знав. Отак Фінрод дістався до Печер Нароґу і почав споруджувати там глибинні чертоги й арсенали на кшталт палаців Менеґрота; і твердиню ту нарекли Нарґотронд. Трудитися над будовою Фінроду допомагали гноми із Синіх Гір, і за це він щедро їх винагородив, бо виніс із Тіріона більше скарбів, аніж інші нолдорські принци. У той час гноми виготовили для нього Науґламір — Гномівську Пектораль, найуславленіше їхнє творіння у Прадавні Часи. Пектораль — каркас із золотої сітки, на якому було закріплено незліченні валінорські самоцвіти, — мала власну силу, так що носити її було легко, наче лляне прядиво, і на будь-якій шиї вона виглядала граційно та чарівно.