А ще через сотню літ Ґлаурунґ, найперший із урулоків — вогненних драконів Півночі — з’явився поночі з-за брам Ангґбанда. Він був іще юний і ледве чи досяг половини свого зросту, бо життя драконів довге та повільне, проте нажахані ельфи, забачивши його, кинулись утікати до Еред-Ветріну та Дортоніону; а дракон сплюндрував поля Ард-ґалену. Тоді Фінґон, гітлумський принц, виїхав супроти нього з лучниками й оточив його кільцем вершників на бистроногих конях; і Ґлаурунґ, іще не цілком покрившись зрілою бронею, не витримав уколів їхніх стріл, і втік до Анґбанда, і не показувався звідти ще багато років. Фінґон же заслужив палку хвалу, і нолдори звеселились; і мало хто завбачав, що означає поява цієї нової істоти і чим вона загрожує. А Морґот був незадоволений, що Ґлаурунґ надто рано викрив себе; і після його поразки настала пора Довгого Миру, яка тривала майже двісті років. Упродовж того часу сутички відбувалися хіба на узграниччі, а цілий Белеріанд процвітав і багатів. Під захистом північних армій нолдори будували оселі та вежі, виготовляли прегарні речі, складали вірші, оповіді й писали книги знань. У багатьох частинах землі нолдори та синдари злились у єдиний народ і розмовляли однією мовою; та певна відмінність таки збереглася між ними. Нолдори були сильніші духом і тілом, вони були могутніші воїни та володіли більшими знаннями, будували з каменю і любили схили пагорбів та відкриті рівнини. А синдари мали прекрасні голоси, були вправніші в музиці — тільки Маґлор, син Феанора, міг зрівнятися з ними, — любили ліси та річкові береги; чимало Сірих ельфів у ту пору все ще блукали з краю в край Белеріанду, не маючи постійного житла, і співали мандруючи.
Розділ XIV. Про Белеріанд і його землі
У цьому розділі піде мова про те, як було облаштовано землі на півночі західних областей Середзем’я, куди у прадавні дні прибули нолдори; а також про те, як ватажки елдарів правили своїми землями й утримували заставу проти Морґота після Даґор-Аґларебу, третьої битви у Війнах за Белеріанд.
На півночі світу в давні віки Мелкор нагромадив Еред-Енґрін, Залізні Гори, щоби вони захищали його цитадель — Утумно; і стояли ті гори на кордонах із краями вічної мерзлоти, вигинаючись гігантським покручем зі сходу на захід. Поза стінами Еред-Енґріну на заході, де вони знову завертали на північ, Мелкор збудував іншу фортецю, як мала слугувати заслоною від можливого нападу з Валінору; а коли він, як уже розповідалося, повернувся до Середзем’я, то вибрав собі за помешкання неосяжні темниці Анґбанда, Залізного Пекла, бо під час Війни Сил валари, прагнучи якомога швидше здолати його у твердині Утумно, не повністю знищили Анґбанд і не обшукали всіх його глибинних закутків. Отож, Морґот прокопав попід Еред-Енґріном великий тунель, який виходив назовні південніше від гір; там він поставив могутню браму. А понад і поза брамою, біля самісіньких гір, він нагромадив моторошні вежі Танґородріму, зроблені з попелу й окалини його підземних горнів і з рештків гірської породи, що залишилися після прокладання тунелів. Вежі були чорні, безживні та неймовірно високі; з їхніх вершин здіймався дим, темний і огидний на тлі північного неба. Бруд і спустошення ширилися від брам Анґбанда на багато миль у бік просторої рівнини Ард-ґален; але з появою Сонця там зійшла густа трава, і, доки тривала облога Анґбанда і брами його було замкнено, зелень проросла навіть серед яруг і розколотих каменів перед самими дверима пекла.
На захід од Танґородріму лежала Гісіломе — Земля Імли — так її назвали власною мовою нолдори: через хмари, які Морґот послав туди в час їхнього першого отаборення; а мовою синдарів, котрі мешкали в тих краях, вона звалася Гітлум. Доки тривала Облога Анґбанда, то був прегарний край, хоча повітря там було прохолодне, а зима — морозна. На заході він упирався в Еред-Ломін, Гори Відлуння, які шерегами стали поблизу моря; на сході ж і на півдні його оточувала велетенська крива Еред-Ветріну, Тінистих Гір, що виходила до Ард-ґалену та в Долину Сіріону.