Тож сини Феанора на чолі з Маезросом володіли Східним Белеріандом, але їхній народ у той час жив головно на півночі тієї землі, а на південь заїздив, хіба щоби пополювати в зеленоліссі. Там оселились Амрод і Амрас, які, доки тривала Облога, рідко бували на півночі; туди також іноді добувалися, навіть іздалеку, інші ельфійські володарі, бо земля та була хоч і дика, зате надзвичайно прекрасна. Серед них найчастішим гостем був Фінрод Фелаґунд, адже він дуже любив мандрувати, й діставався аж до Оссіріанду, і здружився із Зеленими ельфами. Проте ніхто з нолдорів ніколи не перетинав Еред-Ліндону, гір, до яких сягали їхні володіння; тож до Белеріанду надходило мало новин про те, що діялось у східних краях.
Розділ XV. Про нолдорів Белеріанду
Уже мовлено про те, як Турґон із Неврасту під проводом Улмо знайшов приховану долину Тумладен; вона (як стало відомо пізніше) лежала на схід од верхніх вод Сіріону в оточенні гір, високих та стрімких, і жодна жива істота, крім орлів Торондора, не бувала там. Проте у глибині попід горами пролягав у темряві світу шлях, прокладений водами, які витікали звідтіль, аби злитися з потоками Сіріону. Його і знайшов Турґон, і дістався цим шляхом до зеленої рівнини в середгір’ї, і побачив, що стояв там острів-пагорб із твердого гладенького каменю; в давнину-бо долина ця була велетенським озером. Тоді Турґон збагнув, що знайшов бажане місце, і постановив спорудити тут — на згадку про Тіріон на Туні — прекрасне місто; проте він повернувся до Неврасту і жив там спокійно, хоча насправді тільки й міркував, як би то втілити задумане.
Одначе після Даґор-Аґларебу хвилювання, що його Улмо вселив у Турґонове серце, знову повернулось, і він прикликав багато найвитриваліших і найвправніших ельфів, і повів їх крадькома до прихованої долини, і там вони почали будувати місто, яке вимислив Турґон. Довкола ж повиставляли сторожу, щоби ніхто ззовні не помітив їхньої роботи, і влада Улмо, що струменіла в Сіріоні, оберігала їх. Але Турґон і надалі мешкав головно в Неврасті, аж доки нарешті, по п’ятдесяти і двох роках таємних трудів, місто було збудоване повністю. Кажуть, що за Турґоновою настановою зватися воно мало Ондолінде, мовою ельфів Валінору — Скеля Музичної Води, позаяк на пагорбі струменіли водограї. Проте синдарською мовою та назва звучала інакше — Ґондолін, Прихована Твердиня. Тоді Турґон приготувався виступити з Неврасту й покинути пагорби Віньямару поруч із морем; і перед ним іще раз постав Улмо і говорив до нього. Він сказав:
— Отепер ти, Турґоне, нарешті підеш у Ґондолін; і влада моя утвердиться в Долині Сіріону, в усіх водах його й ніхто не помітить твого відходу, і жоден не знайде там прихованого входу без твоєї на те волі. Ґондолін найдовше з усіх королівств елдаліе протистоятиме Мелкорові. Та не надто захоплюйся творіннями рук твоїх і замірами серця; і пам’ятай, що справжню надію нолдорів схоронено на Заході, й прибуде вона з Моря.
Улмо застеріг Турґона, що й на нього поширюється Присуд Мандоса, який Володар Вод не здатен скасувати.
— Може трапитися так, — мовив він, — що прокляття нолдорів наздожене тебе перед смертю й у стінах твоїх також пробудиться зрада. Тоді їм загрожуватиме вогонь. Однак, воістину, якщо та небезпека підступить надто близько, то зі самого Неврасту прийдуть до тебе, щоби застерегти, і з тим посланцем поміж руїн і вогню для ельфів і для людей народиться надія. Тож залиш у цім домі обладунки та меч, аби у прийдешні роки той посланець міг знайти їх, і за ними ти впізнаєш його безпомильно.
Володар Вод сповістив Турґонові, які саме та якого розміру мають бути шолом, кольчуга і меч, що їх треба залишити.
Потому Улмо повернувся до моря, а Турґон вислав уперед увесь свій народ — заледве не третину нолдорів із числа послідовників Фінґолфіна та ще більше воїнство синдарів; і пішли вони вдалеч, загін за загоном, потайки, під покровом Еред-Ветріну, і непоміченими дісталися до Ґондоліна, й ніхто не відав, куди вони зникли. Останнім знявся з місця Турґон, і разом з родиною та челяддю нишком подолав пагорби, і проминув гірські брами, і ті замкнулися за ним.
Звідтоді впродовж багатьох років ніхто не вступав у те місто, крім Гуріна та Гуора; і воїнство Турґона не виходило за його межі аж до Року Голосіння, три сотні та п’ятдесят літ і ще більше. Проте по той бік гірського кола народ Турґона розрісся і процвітав, ельфи, докладаючи вміння, ненастанно трудилися, так що Ґондолін на Амон-Ґвареті став воістину прекрасним, далебі гідним зрівнятися з ельфійським заморським Тіріоном. Високі та білі були його стіни, сходи — гладенькі, а Вежа Короля — гінка та міцна. Сяйливі водограї бриніли там, а у дворах Турґона стояли скульптури Дерев давнини, які з ельфійською майстерністю виготовив сам Турґон; і Дерево, яке він зробив із золота, називалося Ґлінґал, а Дерево, чиї квіти він зробив зі срібла, — Белтіл. Однак прекраснішою за всі дивовижі Ґондоліна була Ідріль, Турґонова донька, котру величали Келебріндаль, Срібностопа, чиє волосся було, як золото Лауреліни до приходу Мелкора. Так Турґон і жив довгі роки у блаженстві; а спорожнілий Невраст залишався безживним аж до зруйнування Белеріанду.