І от, доки потай будували місто Ґондолін, Фінрод Фелаґунд працював у глибинних просторах Нарґотронда, а сестра його Ґаладріель, як уже мовлено, мешкала в Тінґоловому володінні в Доріаті. Іноді Меліан і Ґаладріель розмовляли між собою про Валінор і про давнє блаженство; але про темну годину смерті Дерев Ґаладріель не вповідала, щоразу змовкаючи. Та якось Меліан промовила:
— На тобі та на твоєму роді лежить якесь горе. Це я бачу в тобі, проте все решта від мене приховано; бо ні у видіннях, ні в думках я не можу побачити нічого, що діялося чи діється на Заході: тінь лежить на цілому Амані й сягає далеко за море. Розкажи ж мені більше!
— Горе те — в минулому, — відказала Ґаладріель, — і я хочу тішитися тим, що мені тут уділено, не тривожачи спогаду. Досить із нас і горя, яке гряде, хоча нині ясніє надія.
Тоді Меліан зазирнула їй у вічі та сказала:
— Я не вірю, що нолдори прийшли сюди посланцями валарів, як казали попервах, — ні, хоч і прибули у скрушну мить. Вони ніколи не розповідають про валарів, і їхні верховні володарі не принесли вістей Тінґолові ні від Манве, ні від Улмо, ні навіть від Олве, Королевого брата, і його власного народу, що подався за море. За що, Ґаладріель, нолдорів, верховний народ, прогнали з Аману, мовби вигнанців? Яке-бо зло лежить на синах Феанора, що вони такі зверхні та люті? Чи ж я не близька до правди?
— Близька, — мовила Ґаладріель, — тільки нас не прогнали, а ми пішли з власної волі, всупереч волі валарів. Подолавши значну небезпеку та зневаживши валарів, ми прийшли ось по що: помститися Морґотові й повернути те, що він украв.
Потому Ґаладріель розповіла Меліан про Сильмарили та про вбивство Короля Фінве у Форменосі; але таки не сказала жодного слова ні про Обітницю, ні про Братовбивство, ні про спалення човнів при Лосґарі. Та Меліан промовила:
— Ти багато розповідаєш мені, а ще більше я бачу. За вами по всім довгім шляху з Тіріона стелиться тінь, однак я бачу там зло, про яке варто дізнатися Тінґолові, щоб уберегтися.
— Можливо, — сказала Ґаладріель, — але не від мене.
І Меліан уже не говорила про ці речі з Ґаладріель; але Королю Тінґолові розповіла все, що довідалася про Сильмарили.
— Це вкрай важлива справа, — мовила вона, — значно важливіша, ніж гадають самі нолдори; бо тепер Світло Аману та долю Арди замкнено в тих коштовностях — у творінні Феанора, якого не стало. їх, я передрікаю, не відвоює жодна елдарська сила; і світ струсонуть грядущі битви, доки вдасться вибороти Коштовності у Морґота. Розумієш тепер?! Вони вбили Феанора, та й багатьох інших, гадаю; але найперша з усіх смертей, що їх спричинили ці камені, — то смерть друга твого Фінве. Морґот убив його, перш ніж утік з Аману.
Охоплений жалем і недобрими передчуттями, Тінґол мовчав, але по якомусь часі промовив:
— Нині я нарешті розумію, чому нолдори прийшли із Заходу та що раніше так мене дивувало. Не нам на допомогу прибули вони (хіба що випадково); бо позосталих у Середзем’ї валари лишають напризволяще аж до конечної потреби. Помститись і відшкодувати втрату — ось чого прийшли нолдори. І тим певнішими будуть союзниками проти Морґота, з яким, тепер я мислю, вони ніколи ні про що не домовлятимуться.
Та Меліан промовила:
— Правда твоя, саме ці спонуки привели їх; але є ще й інші. Стережися синів Феанора! На них лежить тінь гніву валарів; вони, бачу я, заподіяли зло і Аману, і власному роду. Приспане горе розділяє нолдорських принців.
І Тінґол відповів:
— Що мені до того? Про Феанора я чув лише поголос, у якому його воістину звеличують. Про його синів я чув мало такого, що би мені подобалося; та вони, здається, виявилися найзатятішими ворогами нашого ворога.
— Їхні мечі та їхні наміри матимуть два краї, — сказала Меліан; і потому вони вже не розмовляли про це.