— Ти з дому Еола, Маеґліне, сину мій, — мовив він, — а не з ґолозрімів. Ціла ця земля — земля телерів, і я не матиму жодних стосунків і не дозволю своєму синові мати їх із убивцями наших родичів, завойовниками та загарбниками наших осель. Щодо цього ти мусиш мені скоритись, а як ні — то я ув’язню тебе.
Маеґлін нічого не відповів, холодний і мовчазний, але вже не ходив у мандри з Еолом, і той утратив до нього довіру.
Сталося так, що в середлітті гноми, за традицією, запросили Еола на бенкет у Ноґроді, й він поїхав геть. Отоді Маеглін і його матір на певний час отримали свободу йти, куди їм заманеться, тож вони — в пошуках сонячного світла — частенько добувались аж до краю лісу. І в серці Маеґліна розпалилося бажання покинути Нан-Елмот навіки. Тому він сказав Арезель:
— Володарко, їдьмо звідси, доки є час! На що нам із тобою надіятись у цьому лісі? Тут нас тримають у рабстві, і не матиму я з того жодної вигоди, бо навчився вже всього, чого міг вивчити мене батько чи що зволили відкрити науґріми. Може, ми спробували би знайти Ґондолін? Ти будеш моїм проводирем, а я — твоїм охоронцем!
Арезель зраділа і з гордістю поглянула на свого сина; відтак, сказавши прислужникам Еола, що вони їдуть розшукувати синів Феанора, обоє вирушили до північних кордонів Нан-Елмоту. Там, перетнувши тоненький потік Келону, потрапили в землю Гімлад і поїхали далі до Бродів Аросу, тобто на захід уздовж кордону Доріату.
Проте Еол повернувся зі сходу раніше, ніж передбачав Маеґлін, і з’ясував, що дружина його та син уже два дні як поїхали кудись. Гнів його був такий нестримний, що він наздоганяв їх навіть при денному світлі. Ступивши на терени Гімладу, Темний Ельф опанував свою лють і поїхав обережно, пам’ятаючи, що ризикує, бо Келеґорм і Куруфін були могутніми володарями, котрі недолюблювали Еола, й Куруфін, до того ж, був небезпечний. Але розвідники з Аґлону помітили просування Маеґліна й Арезель до Бродів Аросу, і Куруфін, збагнувши, що коїться щось вельми дивне, подався на південь од Проходу й отаборився поблизу Бродів. І не встиг Еол заїхати вглиб Гімладу, як вершники Куруфіна вистежили його та привели до їхнього володаря.
Тоді Куруфін сказав Еолові:
— Що за справа привела тебе, Темний Ельфе, в мої землі? То мусить бути щось нагальне, коли такий любитель сутінків подорожує за дня.
Еол же, розуміючи, чим ризикує, стримав різкі слова, що спали йому на ум.
— Я довідався, Володарю Куруфіне, — мовив натомість, — що син мій і дружина, Біла Панна з Ґондоліна, поїхали навідати тебе, коли мене не було вдома, тож мені здалося доречним приєднатися до них.
По тих словах Куруфін посміявся з Еола і сказав:
— Якби ти супроводжував їх, вони зустріли би тут не такий теплий прийом, на який сподівалися; та річ не в тому, бо наміри їхні інакші. Ще не минуло і двох днів, як вони перетнули Ароссіах, а потім хутко поїхали на захід. Виглядає так, що ти хотів мене обдурити; або ж тебе й самого обдурено.
На це Еол відказав:
— Тоді, володарю, чи не відпустиш мене, щоби з’ясувати правду.
— Я тебе відпускаю, хоч і не люблю, — промовив Куруфін. — Що швидше ти поїдеш із моєї землі, то більшу приємність зробиш мені.
Відтак Еол сів верхи на коня, сказавши:
— Володарю Куруфіне, добре зустріти родича, котрий допоможе у скруті. Я пам’ятатиму про це, коли повернуся.
Проте Куруфін похмуро глянув на Еола.
— Не нагадуй мені про походження твоєї дружини, — мовив. — Ті, що викрадають доньок нолдорів і пошлюблюють їх без дарунку чи дозволу, не мають права називатися родичами їхніх родин. Я дозволив тобі від’їхати. Скористайся цим і зникни. За законами елдарів, я не можу порішити тебе цього разу. Та на прощання пораджу ще: вертай до своєї оселі в темряві Нан-Елмоту, бо серце підказує мені, що коли нині переслідуватимеш тих, хто вже тебе не любить, то не вернешся туди ніколи.
Відтак Еол, сповнений ненависті до всіх нолдорів, квапливо рушив геть; він-бо вже збагнув, що Маеґлін і Арезель мчать до Ґондоліна. І, під’юджуваний гнівом та соромом од завданого йому приниження, він перетнув Броди Аросу, вперто їдучи шляхом, яким раніше проїхали вони. Та хоч мати й син і не знали, що Еол переслідує їх, він, маючи найшвидшого скакуна, жодного разу не побачив їх, аж доки вони дісталися до Брітіаху, де покинули коней. Тоді лиха доля зрадила втікачів; бо коні голосно заіржали й Еолів скакун почув їх і помчав до них, Еол же угледів звіддалік білу одіж Арезель і помітив, яким шляхом вона прямувала, шукаючи таємної стежки в горах.