Так-от, галадіни не мали над собою володарів і не жили великими поселеннями, натомість кожна садиба стояла відокремлено та керувала власними справами, тож їх важко було об’єднати. Проте серед галадінів був муж на ім’я Галдад, свавільний і безстрашний; і зібрав він усіх сміливців, котрих тільки зміг знайти, й відступив до території, що лежала в куті між Аскаром та Ґеліоном, і в найдальшому закутку спорудив поперечний частокіл од води до води; і за той частокіл завели всіх жінок і дітей, котрих змогли врятувати. Там вони витримували облогу, доки не закінчилася їжа.
Галдад мав двох дітей: доньку Галет і сина Галдара; обоє під час оборони проявили відвагу, бо Галет була дужою жінкою з величним серцем. Але, зрештою, Галдада таки вбили під час виправи проти орків; і Галдара, який кинувся рятувати батькове тіло з бійні, теж зарубали на тому самому місці. Тоді Галет згуртувала довкруж себе людей, хоч у них уже не було надії, а декотрі навіть кидались у ріки й тонули. Та через сім днів, коли орки здійснили останній напад і вже пробилися крізь частокіл, зненацька долинула музика сурм, і надійшов із півночі Карантір із військом, і загнав орків у ріки.
Тоді Карантір поглянув на людей із теплотою, і вшанував Галет, і запропонував їй відплатити за батька та брата. Збагнувши, хоч і дещо запізно, якою відвагою наділені едайни, він сказав їй:
— Якщо ви переселитеся й осядете далі на північ, то здобудете дружбу та захист елдарів і власні вільні землі.
Та Галет була горда і не бажала, щоби її провадили чи керували нею, і більшість галадінів мала подібний, як у неї дух. Тому вона подякувала Карантірові, проте відповіла:
— Я, володарю, твердо вирішила полишити гірський затінок і піти на захід, куди подались інші наші родичі.
Отож, коли галадіни зібрали всіх уцілілих одноплемінців із тих, хто кинувся навтьоки від орків, ретельно оглянули те, що залишилося з майна у спалених садибах, то обрали Галет очільницею; і вона повела їх нарешті до Естоладу, і вони певний час жили там.
Але галадіни й надалі були окремим народом, і ельфи та люди звідтоді й довіку знали їх як Народ Галет. Галет правувала галадінами до закінчення своїх днів, але не одружувалась, і керівництво народом згодом перейшло до Галдана, сина брата її Галдара. Незабаром, одначе, Галет побажала знову рушати на захід; і, хоча більшість людей була проти такого наміру, вона ще раз повела їх уперед; і вони йшли без допомоги чи підтримки елдарів, і, перетнувши Келон та Арос, мандрували небезпечною землею поміж Горами Жаху та Поясом Меліан. Земля та була ще тоді не такою лиховісною, якою стала пізніше, але там не виявилося жодної дороги, яку би смертні люди могли здолати без допомоги, проте Галет таки провела свій народ, хоч і з труднощами та втратами, примушуючи всіх рухатися вперед силою власної волі. Зрештою, вони перетнули Брітіах, і багато хто гірко розкаявся в тому, що вирушив у путь; але назад шляху не було. Тож у нових землях вони, докладаючи якнайбільших зусиль, повернулися до старого життя: головна частина замешкала у вільних садибах у лісах Талат-Дірнену по той бік Тейґліну, а декотрі забрели далеко вглиб володінь Нарґотронда. Та було чимало й таких, котрі любили Володарку Галет і хотіли йти за нею, хоч куди би вона вела їх, і жити під її правлінням; тих людей вона повела у Бретілський Ліс поміж Тейґліном і Сіріоном. Туди у грядущі лихі часи прибилося безліч її підданців, розкиданих по всіх усюдах.
А проте на Бретіл як на частину свого володіння претендував Король Тінґол, і хоча та територія не була в межах Поясу Меліан, він не дозволив би Галет оселитися там; але Фелаґунд, який приятелював із Тінґолом, дізнавшись про все, що спіткало Народ Галет, здобув для неї ось яку ласку: вона вільно мешкатиме у Бретілі за тієї єдиної умови, що її народ охоронятиме Переправи через Тейґлін од усіх елдарських ворогів і не пускатиме орків у тамтешні ліси. На це Галет відповіла:
— Де ж то батько мій Галдад і брат мій Галдар? Якщо Король Доріату боїться дружби між Галет і тими, хто знищив її рід, то думки елдарів людям не зрозуміти.
Відтак Галет мешкала у Бретілі аж до смерті; й народ насипав зелений курган над її могилою на лісовій височині — Тур-Гарета, Могильний Пагорб Володарки, Гауз-ен-Арвен синдарською мовою.
Отак і сталося, що едайни оселились у землях елдарів, одні — тут, другі — там, одні — кочівні, другі — осілі: родами чи невеликими народами; більшість із них швидко опанувала сіроельфійську мову, бо й сама повсякдень послуговувалася нею, а ще тому, що багато хто прагнув осягнути ельфійську премудрість. Одначе по якомусь часі ельфійські королі, зрозумівши, що ельфам і людям немає користі від безладного змішання у співмешканці та що люди потребують володарів однієї з ними крові, виділили окремі терени, де люди могли жити власним життям, і призначили вождів, аби ті вільно правували дарованими землями. Під час війни вони були союзниками елдарів, але виступали в похід під проводом своїх очільників. Та все-таки чимало едайнів радо приятелювало з ельфами і жило серед них доти, доки мало на те дозвіл; і юнаки частенько наймалися на певний час на службу в королівські війська.