І от у дні своєї юності Гадор Лоріндол, син Гатола, сина Маґора, сина Малаха Арадана, долучився до двору Фінґолфіна, й Король полюбив його. Фінґолфін віддав йому у володіння Дор-ломін, і в тій землі Гадор зібрав більшість людей свого роду та став наймогутнішим із-поміж вождів едайнів. У його домі розмовляли тільки ельфійською мовою; але і власної говірки не забували, і саме від неї походить загальна мова Нуменору. А от у Дортоніоні володарювання над народом Беора та країною Ладрос дісталося Боромирові, сину Борона, який був правнуком Беора Старого.
Гадор мав синів Ґалдора та Ґундора; у Ґалдора були сини Гурін і Гуор; а в Гуріна — син Турін Убивця Ґлаурунґа; а в Гуора був син Туор, батько Еаренділа Благословенного. У Боромира був син Бреґор, який мав синів Бреґоласа та Барагіра; у Бреґоласа ж були сини. Бараґунд і Белеґунд. У Бараґунда була донька Морвен, матір Туріна, а донькою Белеґунда була Ріан, матір Туора. А от сином Барагіра був Берен Однорукий, який здобув кохання Лутіен, доньки Тінґола, і повернувсь од Мертвих; а вже від них походила Елвінґ, дружина Еаренділа, а згодом — і всі Королі Нуменору.
Усі ті особи потрапили в тенета Судьби Нолдорів і здійснили величні подвиги, які елдари й донині згадують в історіях про Королів давнини. А в ті дні сила людей додалася до влади нолдорів, і високо злетіла їхня надія: Морґота тоді міцно затисли, позаяк народ Гадора, доволі загартований, аби витримати холод і довгі блукання, не боявся часами заходити далеко на північ і звідтіля стежити за пересуваннями Ворога. Люди з Трьох Домів благоденствували і множилися, та найвеличнішим серед усіх був дім Гадора Златоглавого, якого вважали рівнею ельфійським володарям. Народ його був неймовірно дужий і рославий, зі жвавим розумом, а ще хоробрий і відданий, скорий до гніву та до сміху, могутній поміж Дітьми Ілуватара на зорі Людства. Люди Гадора мали переважно золотаве волосся та блакитні очі; але Турін, чия матір — Морвен — походила з дому Беора, був інший. Представники того дому мали чорне або темно-русе волосся та сірі очі; з-поміж усіх людей саме вони найбільше скидалися на нолдорів і здобули від них найбільшу любов: мали спраглий до знань розум, управні руки, хутко все розуміли, довго пам’ятали і радше схильні були до жалощів, аніж до сміху. Лісовий народ Галет видався подібним до них, але був не такий дужий і не такий спраглий до знань. Там обходилися кількома словами і недолюблювали великі скупчення людей; доки не затерлася новизна зачудування елдарськими землями, багато хто втішався самотністю, вільно мандруючи в зеленоліссях. Але у володіннях Заходу їхній час швидко збігав, а дні були нещасливі.
Після приходу до Белеріанду літа едайнів подовжилися, відповідно до літочислення людей; але, зрештою, Беор Старий таки помер, проживши дев’яносто і три роки, сорок і чотири з яких прослужив Королю Фелаґундові. І коли він помер — не від поранення чи горя, а просто від старості, — елдари усвідомили швидкоплинність людського життя і можливість смерті від утоми, їм не відомої; і вони щиро оплакували втрату друзів. Але Беор, урешті, охоче відступився від життя й відійшов спокійно; а елдарів украй збентежила дивна доля людей, бо в їхніх традиційних віруваннях про неї не згадувано, її завершення було приховано від них.
Однак у давнину едайни хутко перейняли в елдарів усе мистецтво та знання, яке змогли осягнути, їхні сини ставали дедалі мудрішими й умілішими, аж доки значно перевершили решту Людства, яка в ту пору мешкала на схід від гір і не бачила ні елдарів, ані облич, які споглядали Світло Валінору.
Розділ XVIII. Про сплюндрування Белеріанду та загибель Фінґолфіна
І от Фінґолфін, Король Півночі та Верховний Король Нолдорів, бачачи, що народ його став незліченним і сильним та що люди з-поміж їхніх союзників виявилися багаточисельними й відважними, ще раз помислив про напад на Анґбанд. Він-бо знав, що, доки кільце облоги не замкнуто повністю, над їхніми життями тяжіє небезпека, позаяк Морґот може вільно трудитись у своїх глибоких копальнях, вигадуючи лиха, які годі передбачити доти, доки він сам не розкриє їх. Цей намір був мудрий, відповідно до міри обізнаності Короля; адже нолдори досі не збагнули повноти влади Морґота ні не зрозуміли, що війна проти нього без сторонньої допомоги приречена на остаточну поразку, байдуже, квапляться вони чи зволікають. Але тому що край був прекрасний, а їхні королівства — просторі, більшість нолдорів задовольняло їхнє становище, покладаючись на яке до останнього, вони не схильні були починати наступ, адже тоді багато хто неодмінно мусив загинути, переможцем чи переможеним. Відтак ельфи не вельми прихильно слухали Фінґолфіна, а найменше серед усіх у той час — сини Феанора. І з-поміж нолдорських вождів тільки Анґрод та Аеґнор були одностайні з Королем; бо мешкали обоє у краях, звідкіля можна було роздивитися Танґородрім, отож, загрозливий Морґот не полишав їхніх думок. Отак задуми Фінґолфіна зійшли нанівець, і земля ще деякий час зоставалась у спокої.