Та не встигло шосте покоління людей після Беора й Мараха досягти цілковитої зрілості, — а тоді минуло вже чотириста п’ятдесят і п’ять літ од приходу Фінґолфіна, — коли трапилося лихо, якого він давно боявся, ба навіть жахніше і гвалтовніше, ніж його найпотаємніші страхи. Морґот довго потайки лаштував свою військову міць, а тим часом примножувалася злоба його серця і ненависть до нолдорів ставала дедалі палкішою. Він прагнув не лише знищити ворогів, але й умертвити і спаплюжити землі, якими ті володіли та які плекали. І кажуть, буцім ненависть перемогла в ньому розважність, інакше, якби він потерпів іще бодай трохи, доки його задуми здійсняться вповні, нолдори загинули б усі до одного. Проте Морґот своєю чергою надто низько оцінював ельфійську звитягу, а на людей і поготів не зважав.
Настала зимова пора, коли ночі були темні та безмісячні; й розлога рівнина Ард-ґален тьмаво просторилася попід холодними зорями від нолдорських пагорбів-фортець аж до піжніжжя Танґородріму. Сигнальні вогнища горіли слабо, а вартових було небагато; на рівнині, в таборах вершників Гітлуму, не спало тільки кілька осіб. Отоді Морґот і вивільнив великі полум’яні ріки, які помчали вниз із Танґородріму хутчіше за балроґів і затопили цілісіньку рівнину; і Залізні Гори вивергали різнобарвні отруйні вогні, й дим од них забруднював повітря та сіяв довкола смерть. Так згинула рівнина Ард-ґален, і трави її поглинуло полум’я, і вона перетворилася на випалене та знищене пустище, заповнене ядучою курявою, неплідне й безживне. Звідтоді назва її змінилась, і дали їй наймення Анфауґліт — Задушлива Курява. Чимало обвуглених кісток лежало там у незаритих могилах; адже багато нолдорів згинуло в тому горінні — ті, котрих текуче полум’я запопало до того, як вони змогли втекти на пагорби. Узвишшя Дортоніону й Еред-Ветріну стримали вогняні течії, та ліси на схилах, звернених до Анґбанда, геть усі зайнялись, і дим викликав збентеження в лавах захисників. Так почалася четверта з величних битв — Даґор-Браґоллах, Битва Раптового Полум’я.
Поперед того вогню насувався у повній міці Ґлаурунґ Золотий, отець драконів; у хвості в нього рухалися балроґи, а за ними йшли чорні армії орків, і то такими товпищами, яких нолдори ніколи раніше не бачили і не могли уявити. Вороги напали на нолдорські фортеці, розбивши заставу довкола Анґбанда, й убивали всюди, де лише стрічали, нолдорів і їхніх союзників, Сірих ельфів та людей. Чимало найвідважніших недругів Морґота, спантеличених і розпорошених, не здатних зібрати власні сили, було знищено в перші дні війни. І звідтоді війна у Белеріанді вже ніколи повністю не припинялась, однак вважають, що Битва Раптового Полум’я завершилася з приходом весни, коли шалений наступ Морґота дещо ослабнув.
Так закінчилась Облога Анґбанда; ворогів Морґота було розкидано та розпорошено. Значна частина Сірих ельфів утекла на південь і вийшла з північної війни; багатьох із них прийняли в Доріаті, а королівство та міць Тінґола в той час зросли, бо влада Королеви Меліан замикалася довкола його кордонів і зло не могло наразі ввійти у приховане володіння. Інші ж знайшли притулок у приморській фортеці й у Нарґотронді; а декотрі забралися геть із тієї землі й поховалися в Оссіріанді чи, перетнувши гори, мандрували безпритульниками в нетрях. І поголос про війну та прорив облоги долинув до вух людей на сході Середзем’я.
На синів Фінарфіна припав найтяжчий удар атаки, й Анґрод і Аеґнор загинули; крім них полягли Бреґолас, володар дому Беора, і значна частина воїнів того народу. Та Барагір, брат Бреґоласа, бився далі на заході, поблизу Сіріонового Проходу. Там Короля Фінрода Фелаґунда, який поспішав із півдня, було відрізано від його народу й оточено при Твані Сірех разом із невеликим загоном ельфів. І його вбили б або захопили б у полон, якби не надійшов Барагір із найхоробрішими своїми людьми та не врятував його, утворивши довкола нього стіну зі списів. Лицарі з величезними втратами проклали собі шлях до відступу з битви. Так Фелаґунд урятувався і повернувся до глибинної фортеці Нарґотронд, попередньо склавши присягу бути незмінним другом і помічником Барагіра та його роду за будь-якої потреби, й на знак тієї клятви подарував Барагірові власний перстень. Отоді Барагір справедливо став володарем дому Беора і повернувся в Дортоніон; однак більшість його людей повтікала з домівок і знайшла прихисток у гітлумській твердині.