Тоді Морґот змахнув угору Ґрондом, Пекельним Молотом, і спрямував його вниз, наче удар грому. Та Фінґолфін одскочив убік, і Ґронд роздробив землю, вибивши чималу яму, з якої пирснули дим та вогонь. Багато разів намагався Морґот поцілити в Короля Нолдорів, і щоразу Фінґолфін одстрибував геть, подібно як блискавиця миттю виринає з-під темної хмари, і сам він завдав Морґоту сім ран, і сім разів Морґот кричав од болю, і, чуючи це, війська Анґбанда падали долілиць, знеможені страхом, а крики ті луною прокочувались у Північноземеллі.
Та, врешті-решт, Король утомився, і Морґот із силою опустив на нього свій щит. Ельф тричі падав навколішки і тричі підводився знову, підіймаючи зламаний щит свій і розбитий шолом. Але земля довкруж нього була геть подовбана і порита ямами, тож він спіткнувся й упав горілиць під ноги Морґотові; й Морґот поставив ліву ступню йому на шию, і вага її дорівнювала вазі поваленого пагорба. І все-таки останнім відчайдушним ударом Фінґолфін рубонув ту стопу Рінґілом, і ринула з рани чорна пекельна кров, і заповнила вибиті Ґрондом ями.
Отак загинув Фінґолфін, Верховний Король Нолдорів, найбільш гордий і відважний серед ельфійських королів давнини. Орки не хизувалися тією передбрамною сутичкою; та й ельфи не оспівали її, бо скорбота їхня була надто глибока. Однак легенду про те пам’ятають і досі, бо Король Орлів Торондор приніс вісті про ту битву до Ґондоліна та до віддаленого Гітлуму. А Морґот узяв тіло ельфійського короля, і роздер його, і хотів було кинути вовкам, коли враз прилинув Торондор, поспішаючи від своїх орлиних гніздовищ між вершин Кріссаеґріму, і каменем упав на Морґота, і поранив йому обличчя. Шумливі крила Торондора лопотіли, немовби вітри Манве, й він схопив тіло ельфа могутніми кігтями, і, раптово злинувши понад орківські дротики, поніс Короля вдалечінь. І поклав його на гірській вершині, що з північного боку виходила на приховану долину Ґондоліна; і Турґон, надійшовши, спорудив над могилою батька піраміду з каміння. Відтоді жоден орк не наважувався приходити на гору Фінґолфіна чи бодай наближатися до його могили, аж доки звершилася судьба Ґондоліна й між родичами Короля загніздилася зрада. Морґот же після того дня довіку кульгав, йому не вдалося вгамувати біль від одержаних ран, а на його лиці зостався шрам, що його залишив Торондор.
Незмірною була жалоба Гітлуму, коли стало відомо про загибель Фінґолфіна, і скорботний Фінґон перейняв володарювання над домом Фінґолфіна та королівством нолдорів; але свого юного сина Ерейніона (його згодом назвуть Ґіл-ґаладом) він одіслав до Гаваней.
І от влада Морґота затінила Північноземелля; та Барагір не втік із Дортоніону, а продовжував змагатися з ворогами за кожну п’ядь власної землі. Тоді Морґот невідступно переслідував його народ аж до кінця, і мало залишилось уцілілих. А ліс на північних схилах тієї землі потроху перетворився на такий жахливий край темних чарів, що навіть орки без потреби не заходили туди. Його почали називати Делдуват, а ще — Таур-ну-Фуін — Ліс попід Ночетінню. Дерева, які виросли там після пожежі, були чорні та грізні, корені їхні переплелись і, мовби лапища, навпомацки прокладали собі шлях у пітьмі. Ті, хто заблукав між дерев, розгублювались і сліпнули, їх душили чи вганяли в нестяму примари страху. Зрештою, Барагір опинився в такому скрутному становищі, що дружина його, Емелдір Мужньосерда (вона радше боролася б обіч сина та чоловіка, ніж утікала), зібрала всіх уцілілих жінок і дітей, дала зброю тим, хто міг її втримати, і повела всіх у гори, які лежали позаду, і так, пройшовши небезпечними стежками та зазнавши і втрат, і лиха, вони добулися нарешті до Бретілу. Там декотрих прийняли галадіни, а інші пішли далі через гори в Дор-ломін, до народу Ґалдора, Гадорового сина; серед них були Ріан, донька Белеґунда, і Морвен — її нарекли Елезвен, тобто Ельфопрекрасна, — донька Бараґунда. Проте ніхто й ніколи не бачив уже тих, кого вони покинули. Їх убивали одного по однім, аж доки нарешті з Барагіром залишилося тільки дванадцятеро мужів: син його Берен, племінники Бараґунд і Белеґунд, сини Бреґоласа, та дев’ятеро відданих слуг із його дому, чиї ймення довго жили в піснях нолдорів: Разруін і Дайруін то були, Даґнір і Раґнор, Ґілдор і Ґорлім Нещасливий, Артад та Уртел і юний Гаталдір. Вони стали відчайними вигнанцями, доведеною до безнадії зграєю, що не могла врятуватись і не хотіла здаватись, адже оселі їхні було зруйновано, а їхні дружини та діти потрапили в полон чи загинули, або ж повтікали. З Гітлуму не надходило ні новин, ані допомоги, а Барагіра та його людей цькували, неначе диких звірів; вони відступили до вичахлих земель понад лісом і блукали між карстових озер і кам’янистих вересових пустищ того краю, якнайдалі від шпигунів і чарів Морґота. Ложем їхнім став верес, а дахом — захмарене небо.