Упродовж близько двох років після Даґор-Браґоллаху нолдори все ще утримували західний перевал поблизу витоків Сіріону, бо в тих водах струменіла сила Улмо, і Мінас-Тіріт витримав навалу орків. Але невдовзі після загибелі Фінґолфіна Саурон, найвеличніший і найжахливіший із поплічників Морґота, котрого синдарською мовою називали Ґортауром, виступив проти Ородрета, сторожа вежі на Тол-Сіріоні. Саурон, ставши на ту пору чаклуном жахливої сили, повелителем тіней і примар, підступно-мудрим і жорстоко-дужим, руйнував усе, до чого торкався, спотворював усе, чим правував, був володарем вовкулаків; правління його — мука. Він приступом захопив Мінас-Тіріт, бо на його захисників найшла темна хмара страху, а Ородрет полишив твердиню й утік до Нарґотронда. Тоді Саурон перетворив Мінас-Тіріт на сторожову вежу Морґота, оплот зла й небезпеки, а прекрасний острів Тол-Сіріон став проклятим і отримав назву Тол-ін-Ґаурот — Острів Вовкулаків. Жодна жива істота не могла прошмигнути тією долиною, щоби Саурон не вистежив її зі своєї вежі. І тепер уже Морґот утримував західний перевал, і жах, який ширив Темний Володар, заполонив рівнини та ліси Белеріанду. Віддалік од Гітлуму він невідступно переслідував своїх ворогів, вишукував їхні схованки і захоплював одну по одній їхні твердині. Орки, дедалі нахабніючи, блукали безперешкодно цілим краєм, спускаючись униз за течіями Сіріону на заході та Келону на сході, й оточили Доріат. Вони так нищили землі, що навіть звірі та птиці розбігалися перед ними, тож із Півночі нестримно насувалися тиша і спустошення. Орки полонили та привели до Анґбанда багатьох нолдорів і синдарів, поробивши з них рабів і присилувавши використовувати їхні вміння та знання на користь Морґота. Морґот же розіслав навсібіч своїх шпигунів, котрі, прибравши оманливі подоби й уплівши обман у свою мову, давали віроломні обіцянки про винагороду та хитрими словами прагнули збудити страх і заздрість поміж народами, звинувачуючи різних королів і вождів у жадобі та зрадливості один щодо одного. І, пам’ятаючи прокляття через Братовбивство при Алквалонде, цим брехням часто вірили; насправді, що страшнішими ставали часи, то більше змінювались і межі істини, бо серця й уми ельфів Белеріанду затьмарили відчай і страх. Але понад усе нолдори завжди боялися зради тих одноплемінців, котрі колись були рабами Анґбанда; бо Морґот використав декотрих із них для своєї лихої мети й, удаючи, ніби дав їм свободу, відіслав їх геть. Але воля їхня зрослася з його власною, тож нещасливці йшли кудись тільки для того, щоби потому вернутися до свого повелителя. Тому, якщо комусь із Морґотових бранців справді вдавалось утекти і повернутися до рідного народу, їх приймали холодно, і вони, без роду та без надії, блукали одинаками.
До людей же, щоби хтось із них дослухався до його послань, Морґот виявляв удавану жалість, стверджуючи, що їхні біди походять винятково від служіння бунтівним нолдорам, а з рук істинного Володаря Середзем’я вони отримають справедливу винагороду за відвагу, якщо відступляться від повстання. Проте мало хто з Трьох Домів едайнів слухав Ворога навіть на тортурах в Анґбанді. Тому Морґот переслідував їх із ненавистю; а ще вирядив своїх посланців по той бік гір.
Кажуть, що саме в той час смагляві люди вперше вступили до Белеріанду. Декотрі вже тайкома підкорилися владі Морґота і прийшли на його поклик; одначе не всі, бо чутка про Белеріанд, про його землі та води, його війни та багатства, розлетілася по цілому світі, й ноги мандрівних людей у ті дні несли їх лише на захід. Ті люди були низькі та кремезні, мали міцні сягнисті руки; шкіра їхня була смаглява чи землистого кольору, а волосся — темне, як і їхні очі. Вони поділялися на численні доми, й декотрі з них нагадували радше гірських гномів, аніж ельфів. Але Маезрос, розуміючи, що нолдори й едайни слабкі, а закамарки Анґбанда, здавалося, повняться невичерпними та щоразу поновлюваними запасами, уклав союз із тими новоприбулими людьми і потоваришував із найвеличнішими з їхніх вождів, Бором та Улфанґом. І Морґот був цим дуже задоволений, адже все складалося саме так, як він і задумав. Бор мав синів Борлада, Борлаха та Бортанда; і вони пішли слідом за Маезросом і Маґлором, але не виправдали сподівань Морґота, бо залишилися вірними ельфам. А Улфанґ Чорний мав синів Улфаста, й Улварта, й Улдора Проклятого; і вони пішли за Карантіром, і присягнули йому на вірність, і виявилися зрадниками.