Едайни та східняни недолюблювали одні одних і рідко зустрічалися, позаяк новоприбулі тривалий час мешкали у Східному Белеріанді, народ Гадора був замкнений у Гітлумі, а дім Беора майже повністю зник. Північна війна попервах не зачепила народу Галет, оскільки він жив на півдні у Бретілському Лісі, та на ту пору між ним і орками-завойовниками вже точилася битва, бо люди з того народу були сміливі й не хотіли просто так полишати улюблені ліси. І в переліку тогочасних поразок діяння галадінів згадано шанобливо: після взяття Мінас-Тіріту орки пройшли західним перевалом і, можливо, спустошили би землю аж ген до гирла Сіріону, проте Галмір, володар галадінів, котрий товаришував із ельфами-охоронцями доріатських кордонів, хутко послав вістку Тінґолові. Тоді Белеґ Міцнолукий, командир Тінґолових прикордонників, привів у Бретіл чимале військо синдарів, озброєних сокирами; і, вийшовши з лісових нетрищ, Галмір та Белеґ заскочили зненацька орківський легіон і винищили його. Відтак чорний північний потік зупинився в тім краї, і ще багато років орки не насмілювалися перетинати Тейґлін. Народ Галет мешкав у сторожкому мирі під прикриттям Бретілського Лісу, й завдяки такій заслоні Королівство Нарґотронд отримало перепочинок і змогу знову зібрати військову міць.
У той час Гурін і Гуор, сини Ґалдора з Дор-ломіну, мешкали з галадінами, бо були їм ріднею. У дні перед Даґор-Браґоллахом ті два доми едайнів зібралися на велике свято, бо Ґалдор і Ґлорезель, діти Гадора Златоглавого, одружилися з Гарет і Галдіром, дітьми Галміра, володаря галадінів. Тому сини Ґалдора, котрих усиновив їхній дядько Галдір, були у Бретілі, згідно з тогочасним звичаєм людей; і вони обидва рушили на битву з орками, навіть Гуор, якого не вдалося відрадити, хоча йому тільки-но виповнилося тринадцять літ. Але вони опинились у відрізаному від решти загоні, й орки переслідували їх аж до Броду Брітіах, де їх узяли б у полон чи повбивали б, якби не влада Улмо, все ще непорушна у водах Сіріону. Над рікою здійнялась імла і заховала хлопців од ворогів, і вони втекли через Брітіах до Дімбару, і блукали поміж пагорбів під прямовисними стінами Кріссаеґріму, аж доки збилися на манівці й не знали вже, ні куди йти, ні як повернутися. Там їх і помітив Торондор, і послав двох своїх орлів їм на поміч; і орли здійняли юнаків у небо і перенесли через Окружні Гори в таємничу долину Тумладен, до прихованого міста Ґондоліна, якого до тих пір не бачила жодна людина.
Там Король Турґон добре прийняв братів, коли довідався, з якого роду вони походять; бо до нього Сіріоном із моря долинали послання та сни від Улмо, Володаря Вод, який застерігав Короля про майбутнє горе та радив по-доброму ставитися до синів дому Гадора, сподіваючись на його допомогу у скруті. Гурін і Гуор гостювали в Королевому домі мало не рік; і кажуть, що за той час Гурін опанував багато чого з ельфійських премудрощів, а також дізнався дещо про радників і наміри Короля. Бо Турґон дуже вподобав синів Ґалдора і часто бесідував із ними, ба навіть хотів зоставити обох у Ґондоліні — з великої любові, а не просто згідно із законом, за яким кожен чужинець, чоловік чи ельф, відшукавши дорогу до таємничого королівства чи бодай раз поглянувши на місто, мусив залишатися тут, аж доки сам Король відчинить браму і таємничий народ виступить уперед.
Але Гурін і Гуор прагнули повернутися до власного народу, щоби ділити з ним війни та печалі, які судилися йому. І Гурін мовив до Турґона:
— Володарю, ми прості смертні, не рівня елдарам. Ті вичікують довголіття до призначеного дня, щоби зійтись у битві з ворогом; а от нам відведено менше часу, наші надія та сила швидко вичерпуються. Тим паче, що ми не відшукали дороги до Ґондоліна, та і, правду кажучи, не знаємо, де стоїть місто; нас, охоплених страхом і подивом, принесли сюди шляхами вітрів, іще й, змилосердившись, затулили нам очі.
Тоді Турґон задовольнив його прохання і мовив: