Відтоді Гурін, син Ґалдора, правив домом Гадора в Дор-ломіні та служив Фінґонові. Гурін був не такий рославий, як його предки чи опісля його син; але був невтомний і мав витривале тіло, удався-бо в материн гнучкий і швидкий рід — рід Гарет із галадінів. За дружину він узяв собі Морвен Елезвен, доньку Бараґунда з дому Беора, ту саму, котра втекла з Дортоніону разом із Ріан, донькою Белеґунда, та з Емелдір, матір’ю Берена.
У той час також згинули дортоніонські вигнанці, як розповідали згодом; і Берен, син Барагіра, єдиний, хто вцілів, ледве дістався до Доріату.
Розділ XIX. Про Берена і Лутіен
З-поміж переказів про скорботу й руїни, які дійшли до нас із темряви давніх днів, усе ж є такі, в яких серед плачу знаходиться місце для радості, а під тінню смерті живе довгочасне світло. З отих історій і досі для ельфійського слуху найчарівніша — про Берена та Лутіен. Про їхні життя склали «Баладу про Леітіан, Звільнення з рабства» — найдовшу з пісень, які стосуються світу давнини, якщо не брати до уваги ще одного твору; але тут переказ стисліший і не в пісенній формі.
Як уже мовлено, Барагір не захотів покинути Дортоніон, і Морґот переслідував його люто, поки при Барагірі зосталося тільки дванадцятеро соратників. Так-от, із південного боку дортоніонський ліс вивищувався, переходячи в гористі вересові пустища; на сході ж тих узгір’їв лежало озеро Тарн-Аелуін, довкола якого ріс дикий верес, та й ціла тамтешня сторона була непрохідна і незвідана, бо навіть у дні Довгого Миру ніхто там не мешкав. Однак води Тарн-Аелуіну, які були сині та прозорі за дня, а вночі ставали дзеркалом для зірок, здобули шану; і казали, ніби їх у давні дні освятила сама Меліан. Отуди й відступив Барагір із рештою вигнанців, там вони й улаштували собі криївку, і Морґотові не вдалося її виявити. Проте поголос про діяння Барагіра та його соратників розлетівся навсібіч; отож, Морґот наказав Сауронові знайти їх і знищити.
А одним із соратників Барагіра був Ґорлім, син Анґріма. Дружину його звали Ейлінель, і пара дуже кохала одне одного, доки не трапилося лихо. Ґорлім, повернувшись із війни на узграниччі, застав свій дім розграбованим і порожнім, а дружина його зникла; чи вбили її, чи забрали в полон — того він не знав. Тоді син Анґріма подався до Барагіра і став найлютішим та найбільш одчайдушним із усіх його соратників; але серце його гризли сумніви, що Ейлінель, може, й не загинула. Іноді він одинцем і потайки ходив подивитися на свій дім, що так і стояв упосеред полів та лісів, які колись належали Ґорлімові; і про це дізналися поплічники Морґота.
Одного разу восени, коли Ґорлім у вечірньому присмерку наближався до оселі, йому привиділося, наче у вікні горить світло; тож він обережно підійшов і зазирнув усередину. І побачив там Ейлінель із виснаженим од горя та голоду обличчям, і йому причулося, ніби вона гірко нарікає на те, що він її покинув. Але щойно Ґорлім скрикнув уголос, вітер загасив світло; завили вовки, й він зненацька відчув на власних плечах важкі руки Сауронових мисливців. Отак Ґорлім потрапив у пастку; відвівши до свого табору, вороги катували його, прагнучи вивідати місця схованок Барагіра та шляхи його пересування. Проте Ґорлім не сказав їм нічого. Тоді в обмін на поступливість йому пообіцяли звільнення та возз’єднання з Ейлінель; і, дорешти змучений болем і тугою за дружиною, він утратив мужність. Відтак Ґорліма негайно привели до жахливого Саурона; і Саурон мовив:
— Я чув, начебто ти зібрався поторгуватися зі мною. Яка ж твоя ціна?
І Ґорлім відповів, що хоче знову стрітися з Ейлінель і вільно відійти з нею; він-бо думав, що Ейлінель — також бранка.
Тоді Саурон осміхнувся, сказавши:
— То надто низька ціна за таку велику зраду. Ти, без сумніву, одержиш своє. Кажи далі!
І Ґорлім відразу хотів було промовчати, проте, заляканий Сауроновим поглядом, розповів нарешті все, що знав. Тоді Саурон зареготав; і насміявся з Ґорліма, і вповів йому, що той бачив лише примару, витворену чаклунством, аби заманити його в пастку, бо Ейлінель мертва.
— Утім, я вдовольню твоє прохання, — сказав Саурон, — ти підеш до Ейлінель, звільнившись од служіння мені.
І він жорстоко скарав його на смерть.
Так було викрито схованку Барагіра, і Морґот обплутав її своїми сітями; й орки, надійшовши тихої досвітньої години, застали людей Дортоніону зненацька та винищили всіх, окрім одного. Бо Барагір відрядив сина свого, Берена, в небезпечну виправу — шпигувати за пересуваннями Ворога, — і, коли недруги захопили криївку, він був далеко звідти. І от коли Берен, якого ніч застала в лісі, спав, йому наснився сон, мовби птахи-стерв’ятники густо, як листя, обсіли голі дерева біля озера, а з їхніх дзьобів скрапує кров. Далі Беренові у сні привиділася постать, яка йшла до нього через воду, і то виявився привид Ґорліма; він заговорив до нього, і розповів про зраду свою та про смерть, і просив поквапитись, аби застерегти батька.