Тоді Берен прокинувся, і поспішив у ніч, і повернувся до криївки вигнанців наступного ранку. Та при його наближенні птахи-стерв’ятники злетіли, повсідалися на вільхах біля Тарн-Аелуіну і глузливо закаркали.
Тоді Берен поховав батькові кості, спорудив над могилою піраміду з брил і на ній заприсягся помститися. Спершу він погнався за орками, котрі вбили батька й одноплемінців, і знайшов їхній табір поблизу Джерела Рівілу вище від Твані Сірех, і знання лісу допомогло йому непоміченим наблизитися до їхнього вогню. Там орківський капітан хизувався своїми вчинками, високо тримаючи Барагірову руку, яку відтяв для Саурона на знак того, що доручення їхнє виконано; і на руці тій був перстень Фелаґунда. Тоді Берен вискочив із-за каменя, і порішив капітана, і, схопивши руку та перстень, утік, бережений долею; бо орки розгубились, і стріли їхні не досягли мети.
Ще чотири роки Берен, самотній вигнанець, блукав Дортоніоном; але він потоваришував із птахами та звірами, і вони допомагали йому, і не зраджували, й від того часу він не їв м’яса та не вбивав жодного живого створіння, крім тих, котрі служили Морґотові. Берен не боявся смерті — лише полону, а позаяк був хоробрий та відчайдушний, уникнув і смерті, й рабства; чутка ж про безстрашні подвиги цього відлюдника поширилася з краю в край Белеріанду, і сказання про них дійшло навіть у Доріат. Нарешті, Морґот призначив за його голову винагороду, і то не меншу, ніж винагорода за голову Фінґона, Верховного Короля Нолдорів; але орки радше тікали, зачувши про його наближення, ніж шукали зустрічі з ним. Тому проти Берена було вислано армію під орудою Саурона; Саурон же привів вовкулаків — лютих тварюк, у чиїх тілах жили жахливі духи, яких він там ув’язнив.
Відтак цілу ту землю заполонило зло, й усі чисті створіння втікали звідти; а на Берена напосілися з такою силою, що, зрештою, він змушений був забратися геть із Дортоніону. Узимку, в пору снігів, Берен полишив ту землю та батькову могилу і, видершись на узвишшя Ґорґороту, Гір Жаху, розгледів оддалік терени Доріату. Тоді й майнуло в його серці відчуття, наче він повинен зійти у Приховане Королівство, де досі не ступала нога жодного смертного.
Та подорож на південь виявилася жахливою. Стрімкі були урвища Еред-Ґорґороту, біля підніж яких стелилися сутінки, що запали ще перед сходом Місяця. Поза ними лежала пустельна земля Дунґортеб, де зливалися воєдино чаклунство Саурона та сила Меліан, де блукали жах і нестяма. Там, прядучи невидиму павутину, в яку потрапляло все живе, мешкали павуки з жорстокого поріддя Унґоліанти; і бродили, мовчки вистежуючи жертву багатьма очима, почвари, котрі наплодились у час довгої досонячної пітьми. У тій населеній примарами землі ельфи й люди не могли знайти собі їжі, зате знаходили смерть. Та подорож серед величних Беренових діянь стоїть не останньою, проте сам він згодом нікому не розповідав про неї, щоби дух його знову не сповнювався жахом. Отож, ніхто й не знав, як він знайшов дорогу, ще й такими стежками, що їх ні людина, ні ельф ніколи вдруге не наважувалися прокладати, дістався до кордонів Доріату. Як і віщувала Меліан, Берен пробрався крізь лабіринти, які вона виплела довкола Тінґолового королівства, бо його чекала велична судьба.
У «Баладі про Леітіан» розповідається, що Берен увійшов у Доріат непевною ходою, сірий і похилений, мовби під ваготою багатьох гірких літ, — отака жахлива й нестерпна була його путь. Але, блукаючи влітку в лісах Нелдорету, він вечірньої пори при сході Місяця натрапив на доньку Тінґола та Меліан — Лутіен, — коли вона танцювала на нев’янучих травах галявин поруч Есґалдуіну. Тоді всі спогади про біль покинули його й він піддався чарам; бо Лутіен була найпрекраснішою серед Дітей Ілуватара: вбрана в одіж кольору блакиті незатьмарених небес, але з сірими, мов зоряний вечір, очима; в накидці, вигаптуваній золотими квітами, але з темним, як тіні смеркання, волоссям. Як світло на листі дерев, як голос прозорих вод, як зорі понад імлою світу — такими були її пишнота і її привабність; а на обличчі її сяяло світло.
Та Лутіен зникла з його очей; і Берен занімів, наче обплутаний чарами, і довго блукав лісами, шукаючи її, дикий та обережний, мов звір. У душі він звав її Тінувіель, що означає «Соловейко» — «донька сутінків» мовою Сірих ельфів, — бо не знав, як іще її кликати. І він бачив її віддалік, наче листя на осінніх вітрах чи як зорю понад пагорбом узимку, та кінцівки його тоді мовби сковував ланцюг.