Слова його прозвучали гордо, й усі погляди звернулися на перстень; бо тепер Берен тримав його вгорій на ньому яскріли зелені коштовності, що їх створили нолдори у Валінорі. Був той перстень подібний на здвоєних змій зі смарагдовими очима, чиї голови зустрічалися під вінцем із золотих квітів, який одна з них підтримувала, а інша — пожирала: символ Фінарфіна та його дому. Тоді Меліан схилилася до Тінґола і, радячи пошепки, попросила його стримати гнів.
— Не від твоєї руки, — сказала вона, — загине Берен; далеко заведе його доля і щедрою буде наприкінці, а ще — вона переплетена з твоєю. Пильнуй же!
Тінґол мовчки поглянув на Лутіен і сказав собі подумки: «Нещасні люди, діти незначних володарів і скороминущих королів, невже такі, як вони, зазіхатимуть на тебе й уціліють?» Потому, порушивши тишу, мовив:
— Я бачу перстень, сину Барагіра, і здогадуюся, що ти гордий та вважаєш себе могутнім. Але ж учинки батька, навіть якби він зробив мені послугу, не допоможуть синові здобути доньку Тінґола та Меліан. Зрозумій же! Я також бажаю одержати скарб, який од мене приховують. Камінь, залізо та вогні Морґота відібрали в мене коштовність, що нею я хочу володіти всупереч об’єднаній владі ельфійських королівств. Ти ж, я чую, стверджуєш, ніби такі перешкоди не злякають тебе. Тож іди своїм шляхом! Принеси мені у своїй руці Сильмарил із корони Морґота — і тоді, якщо вона забажає, Лутіен подасть тобі руку. Тоді ти одержиш мою коштовність; і, хоч у Сильмарилах закладено долю Арди, ти однаково вважатимеш мене щедрим.
Так він визначив судьбу Доріату й піймався в сильце прокляття Мандоса. Ті ж, хто чув ці слова, збагнули, що Тінґол, додержавши клятви, однаково посилає Берена на смерть; вони-бо знали, що навіть із допомогою об’єднаної сили нолдорів, до прориву Облоги, не вдалося бодай звіддалік угледіти сяйливі Феанорові Сильмарили. Ті камені було вправлено в Залізну Корону, й цінували їх в Анґбанді понад усяке багатство; їх оточували балроґи та незліченні мечі, й міцні грати, і неприступні стіни, і темне величчя Морґота.
Проте Берен засміявся.
— За малу ж ціну, — сказав він, — продають своїх доньок ельфійські королі: за самоцвіти, за витвори майстерності. Та, якщо така твоя воля, Тінґоле, я здійсню її. І, коли ми зустрінемося знову, моя рука стискатиме Сильмарил із Залізної Корони; бо не востаннє тобі доводиться дивитися на Берена, сина Барагіра.
Відтак він подивився в очі мовчазної Меліан, попрощався з Лутіен Тінувіель і, вклонившись Тінґолові та Меліан, змусив розступитися сторожу, яка оточувала його, і сам-один покинув Менеґрот.
Тоді нарешті Меліан озвалась і мовила до Тінґола:
— О Королю, підступний твій задум. Відтак, якщо мої очі не втратили зору, то сповнить Берен твоє доручення чи ні, а тобі однаково буде лихо. Бо ти прирік або свою доньку, або себе самого. І тепер Доріат утягнено в плетиво долі могутнішого володіння.
Але Тінґол відповів:
— Ні ельфам, ані людям я не продаю тих, кого плекаю та люблю понад усі багатства. Якби була надія чи острах, що Берен коли-небудь живим повернеться до Менеґрота, він би не бачив уже ніколи небесного світила, хоч я і заприсягся помилувати зухвальця.
А Лутіен мовчала й від тієї години вже ніколи не співала в Доріаті. Задумлива тиша запанувала в лісах, і в королівстві Тінґола подовжилися тіні.
У «Баладі про Леітіан» сказано, що Берен безперешкодно пройшов Доріатом і, врешті, дістався до краю Сутінкових Озер та Боліт Сіріону; і, покинувши Тінґолові володіння, він видерся на пагорби поблизу Сіріонового Водоспаду, де ріка з гучним шумом поринала під землю. Подивився звідтіль на захід і крізь імлу та дощі, які стелилися над пагорбами, побачив Талат-Дірнен, Заповідну Рівнину, що простяглася між Сіріоном і Нароґом, а вдалині поза ними розгледів узвишшя Таур-ен-Фароту, які здіймалися понад Нарґотрондом. І, покинутий, без надії та поради, Берен туди і подався.
Ельфи Нарґотронда невпинно стежили за цілою тією рівниною; кожен пагорб при її кордонах вінчали приховані вежі, а всі ліси та поля з краю в край обходили таємною вартою лучники, вельми майстерні у своїй справі. Стріли їхні були влучні та смертельні, тож повз них не прошаснула би навіть миша. Відтак не встиг Берен здолати бодай дещицю обраного шляху, як лучники вже довідалися про те, і до нього підступила смерть. Але, розуміючи небезпеку становища, він тримав перстень Фелаґунда піднесеним високо вгору; і хоч не бачив ані живої душі, бо мисливці рухалися крадькома, та відчував, що за ним стежать, і часто вигукував уголос:
— Я Берен, син Барагіра, друга Фелаґунда. Відведіть мене до Короля!