І тоді відбулось уславлене змагання між Сауроном і Фелаґундом. Адже Фелаґунд мірявся із Сауроном у вмінні співати чарівничі пісні й могутність Короля була превелика; та Саурон, як розповідається у «Баладі про Леітіан», таки переміг:
Чаклунську пісню він затяг —
Про підступ, зречення присяг,
Про словом викриття зрадливим.
А Фелаґунд озвався співом
Про стійкість, опір нечестивим,
Про війни з ними, вперту міць,
Невиказання таємниць,
Про втечу, волю, вірність слову,
Подоби зміну тимчасову,
Про вислизання із пасток,
Тюрми розтрощений замок.
Пісні розгойдувались їхні:
Одна міцніє — друга тихне.
Незламний Фелаґунд — несуть
Всю магію і всю могуть
Ельфійську слів його звороти.
Аж їм почулись ніжні ноти —
Це птаства в Нарґотронді спів,
В Ельфландії зітхнув приплив,
На західному краї світу,
Де берег перлами укрито.
І смерк на Валінор зійшов,
І пролилась край Моря кров,
Де нолдори Іздців-на-Хвилі
Убили й кораблі їх білі
Таємно, під покровом мли,
Погнали геть. Вітри гули,
Вив вовк. Кружляла галич з криком.
Гатила крига гирла рікам.
Плач бранців в Анґбанді стояв
У громі й полум’ї заграв —
І Фінрод перед троном впав.
Тоді Саурон зірвав із прибульців машкару, і вони постали перед ним роздягнені та налякані. Проте, викривши їхню природу, Саурон не довідався ні їхніх імен, ані намірів.
Відтак він запроторив їх до глибокої ями, темної та німої, і погрожував жорстоко вбити кожного, хто не викаже йому правди. Час од часу полонені бачили, як у темряві спалахували два ока, і вовкулака зжирав одного з побратимів; але жоден не зрадив свого володаря.
У час, коли Саурон кинув Берена в яму, на серце Лутіен ваготою ліг жах; і, прийшовши за порадою до Меліан, вона дізналася, що Берен потрапив у підземну тюрму Тол-ін-Ґауроту й не має надії на порятунок. Тоді Лутіен, збагнувши, що жодна інша істота на землі не допоможе Беренові, постановила втекти з Доріату і самій прийти до нього; та вона прагнула підтримки Даерона, а той виказав її Королю. Тінґола ж переповнив подив і страх; і хоча він не хотів позбавляти Лутіен небесних світил, аби вона не ослабла та не змарніла, втім, таки бажав приборкати доньку й наказав побудувати дім, із якого їй не вдасться втекти. Неподалік од брам Менеґрота стояло найбільше дерево з тих, які росли в Лісі Нелдорет — буковому лісі в північній частині королівства. Могутній бук той звався Гірілорн і мав три стовбури, однакові в обхваті, з гладенькою корою та неймовірно гінкі; галуззя починало рости на них дуже високо над землею. Тож у височині поміж гілками Гірілорна збудували дерев’яний будинок і примусили Лутіен там оселитися; драбини ж забрали геть, і пильнували їх, і приставляли тільки тоді, коли Тінґолові слуги приносили їй необхідне.
У «Баладі про Леітіан» розповідається, як Лутіен утекла з дому на Гірілорні: застосувавши чари, вона зробила так, що волосся її, обважене, крім того, закляттям сну, виросло дуже довгим, і з нього зіткала собі темну мантію, що, мов тінь, оповила її красу. З решти волосин Лутіен скрутила мотузку і скинула її зі свого вікна; і, коли кінець її загойдався над головами охоронців, котрі сиділи під деревом, вони провалились у глибокий сон. Тоді Лутіен вибралася з в’язниці, й, загорнута в темний плащ, стала непомітною для всіх очей, і щезла з Доріату.
І сталося так, що Келеґорм та Куруфін ішли на полювання через Заповідну Рівнину; а їх до того змусило те, що сповнений підозри Саурон вислав на ельфійські землі багато вовкулаків. Тому, взявши з собою гончаків, брати і виїхали на полювання; а ще вони думали, що перед поверненням їм удасться довідатися новини про Короля Фелаґунда. Найвправнішого вовкодава, що біг за Келеґормом, звали Гуан. Він не народився в Середзем’ї, а прибув із Благословенного Краю; колись давно у Валінорі Ороме подарував його Келеґормові, і ще там він мчав на звук рогу господаря, доки не трапилося лихо. Гуан пішов за Келеґормом у вигнання, залишився вірним йому; а отже, і сам був приречений на гірку судьбу, роковану нолдорам, адже було проголошено, що він зустріне свою смерть аж тоді, коли зітнеться з наймогутнішим вовком, який будь-коли походжав світом.