Відтак Саурон послав на міст вовка. Та Гуан безшумно вбив його. Проте Саурон продовжував посилати інших, одного по одному; й одного по одному Гуан хапав їх за горло, вбиваючи. Тоді Саурон послав Драуґлуіна — жахливу тварюку, що віддавна служила злу, володаря та повелителя вовкулаків Анґбанда. Сила в ньому була неймовірна; і битва між Гуаном та Драуґлуіном була тривала і затята. Аж нарешті Драуґлуін утік і, примчавши назад у вежу, помер біля ніг Саурона; і, помираючи, сказав своєму господареві:
— Тут Гуан!
А Саурон, як і всі решта в тій землі, добре знав, яка доля вготована гончакові з Валінору, і йому спало на думку, що він сам здійснить її. Тож чаклун прибрав подобу вовкулаки — і то наймогутнішого з усіх, які досі ходили світом, — і виступив уперед, аби захопити перехід через міст.
Наближення його було таке жахливе, що Гуан відскочив убік. Тоді Саурон кинувся на Лутіен; і вона зомліла, не встоявши перед небезпекою лютого духу, що визирав із його очей, та перед гидким смородом подиху. Але, тільки-но вовк підійшов, Лутіен, падаючи, змахнула перед його вирлами складкою свого темного плаща; і вовкулака спіткнувся, бо на нього найшла скороминуща сонливість. Тоді скочив Гуан. І зчинилася битва між Гуаном і Вовком-Сауроном, і завивання та гавкіт відлунили від пагорбів, і сторожа на стінах Еред-Ветріну почула їх звіддаля й ужахнулася.
Та ні чаклунство, ні закляття, ні ікла, ні отрута, ні диявольські чари, ні сила звіра не годні були здолати Гуана з Валінору; він схопив свого супротивника за горлянку і притис його до землі. Тоді Саурон змінив подобу: з вовка перекинувся велетенським отруйним змієм, а з того чудовиська — собою самим у звичній формі; та не міг вирватися з Гуанових зубів, не полишивши тіла остаточно. І раніше, ніж мерзотний дух вилинув із темної оселі своєї, підійшла Лутіен і сказала, що його позбавлять плотської одежі й тремтливим привидом відішлють назад до Морґота; і мовила вона:
— Там оголена сутність твоя вічно терпітиме муку зневаги під пронизливим поглядом його очей, якщо ти не поступишся мені, віддавши у володіння свою вежу.
Тоді Саурон поступився, і Лутіен заволоділа островом і всім, що було на ньому; і Гуан відпустив його. І відразу ж Саурон перетворився на упиря, велетенського, наче чорна хмара на тлі місяця, й утік, розбризкуючи по деревах кров із горла, і прибився до Таур-ну-Фуіну, й оселився там, і оповив те місце жахіттям.
Відтак Лутіен стала на мості й показала свою силу: закляття, що тримало камінь при камені, втратило міць, і впали брами, і розступилися стіни, і розкрилися ями; і чимало рабів та полонених вийшло звідти, нетямлячись од подиву, затуляючи очі від слабкого місячного світла, бо довго вони томились у темряві Саурона. Та Берен не вийшов. Тому Лутіен і Гуан узялися шукати його на острові; й Лутіен застала коханого за оплакуванням Фелаґунда. Мука його була така глибока, що він лежав непорушно і не чув її кроків. І, думаючи, що він уже мертвий, Лутіен обняла його і провалилась у темне забуття. Проте Берен, повернувшись до світла з закамарків одчаю, підвів її, й вони знову побачили одне одного; і день, займаючись над темними пагорбами, освітив їх.
Вони поховали тіло Фелаґунда на вершині пагорба на його власному острові, який знов очистився; і зелена могила Фінрода, сина Фінарфіна, найяснішого серед усіх ельфійських принців, лишалася недоторканою, доки земля не змінилась, і не запала, і не потонула в руйнівних морях. Але Фінрод походжає разом із батьком своїм Фінарфіном попід деревами Елдамару.
І от Берен та Лутіен Тінувіель знову звільна гуляли разом лісами, відновивши на певний час світ обопільної насолоди; і хоч настала зима, вона не зашкодила їм, бо там, де ступала Лутіен, продовжували буяти квіти, і птахи співали на схилах закутаних у сніги пагорбів. А вірний Гуан повернувся до господаря свого Келеґорма; та все ж приязнь їхня ослабла.
У Нарґотронді зчинилася колотнеча. Туди нині повернулося чимало ельфів із числа полонених на острові Саурона; і здійнявся галас, який Келеґормові не вдалось угамувати жодними словами. Ельфи гірко оплакували загибель Фелаґунда, їхнього короля, кажучи, що діва наважилася на те, на що не стало сміливості у синів Феанора; і багато хто збагнув, що радше зрадливість, а не страх керувала Келеґормом і Куруфіном. Відтак серця народу Нарґотронда звільнилися від їхнього впливу і знову звернулися до дому Фінарфіна; і підкорились Ородретові. Проте він не дозволив, як того бажали декотрі, вбити братів, адже пролиття родової крові тільки ще тісніше скувало би їх усіх прокляттям Мандоса. Утім, ані столування, ні даху над головою в межах свого володіння він Келеґормові й Куруфінові не дарував, а натомість заприсягся, що звідтоді між Нарґотрондом і синами Феанора приязні не бувати.