Отож, Кархарот іздалеку вгледів прибулих, і його переповнив сумнів, адже багато часу минуло звідтоді, як до Анґбанда принесли новини, начебто Драуґлуін загинув. Тому, коли вони наблизилися, вовк не дозволив їм увійти і наказав зупинитись; а тоді загрозливо підступив, винюхуючи щось чужинецьке в повітрі довкола надійшлих. Але зненацька на Лутіен зійшла давня божественна сила, й, відкинувши мерзотне вбрання, вона виступила наперед, маленька супроти могуття Кархарота, проте осяйна та жахлива. Здійнявши вгору руку, ельфійка звеліла вовкові заснути, мовивши:
— О породжений горем духу, провалися-бо нині в темну непам’ять і забудь на часину моторошну муку життя.
І Кархарот повалився, мовби поцілений блискавицею.
Потому Берен і Лутіен пройшли через Браму, спустилися заплутаними сходами і разом здійснили найвеличніший із подвигів, на який здобувались ельфи чи люди. Вони-бо, врешті-решт, дісталися до Морґотового престола в найпівнічнішій залі, що її підтримував жах, освітлював огонь і заповнювали знаряддя смерті й тортур. І там Берен у вовчій подобі прокрався під його трон; а от Лутіен волею Морґота позбулась оманливої зовнішності, й він спрямував на неї свій погляд. Ельфійку не залякали очі Темного Володаря; вона назвалась і запропонувала прислужитися йому співом, як то роблять менестрелі. А Морґот, дивлячись на її красу, піддався лихим хтивим думкам, і найтемніший із усіх задумів од часу втечі з Валінору зародився в його серці. Так власна злостивість зіграла з ним недобрий жарт: стежачи за Лутіен і громадячи у своїх думках потайну насолоду, він на деякий час лишив її вільною. Тоді раптом вона щезла з-перед його очей, а зі сутіні полилася пісня, така неймовірно чарівна і така запаморочливо владна, що він хоч-не-хоч заслухався; і, коли очі його блукали туди-сюди в пошуках Лутіен, на нього зійшло осліплення.
Цілий Морґотів двір поринув у сон, усі вогні вичахли та позгасали; а Сильмарили в короні на голові Темного Володаря зненацька спалахнули сяйвом білого пломеня; і вагота тієї корони й тих коштовностей похилила його голову, мовби на ній примістився світ, обтяжений ношею турбот, страху та пожадання, якої не могла витримати навіть воля Морґота. Потому Лутіен, схопивши крилатий покров, зринула в повітря, і голос її скрапував із висоти, наче дощ у стави, глибокий і темний. Вона змахнула плащем перед Морґотовими очима і наслала на нього сон, чорний, як сама Зовнішня Порожнеча, де колись він походжав самотою. Раптом він зісунувся, мов пагорб, що сповзає під натиском лавини, і гримнув зі свого трону, і простягнувся на пекельних помостах. Залізна корона злетіла йому з голови і лунко покотилася долі. Довкола запала тиша.
Берен лежав на землі, як мертвий звір; але Лутіен, торкнула його рукою, і підвела, й він одкинув геть вовче хутро.
А далі дістав ніж Анґріст і витяв Сильмарил із залізних кігтів, які його втримували.
Він затиснув здобич у руці, — світло струменіло крізь живу трепетну плоть — і рука його уподібнилася до сяйливої лампади; та Коштовність дозволила йому доторкнутись і не ушкодила його. Беренові спало на гадку, що він виконає понад обіцянку і винесе з Анґбанда всі три Коштовності Феанора; проте судьба Сильмарилів була інакша. Ніж Анґріст тріснув, і шматочок леза, відлетівши, зачепив Морґотову щоку. Той застогнав і здригнувся, та й цілісіньке анґбандське військо ворухнулось уві сні.
Тоді Берена та Лутіен охопив жах, і вони втекли, необдумано та без машкари, з єдиним бажанням — іще раз побачити світло. Їх не затримували і не переслідували, проте Браму було зачинено для відступу; Кархарот прокинувся зі сну і гнівно став на порозі Анґбанда. Не встигли вони й отямитися, як він угледів їх і кинувся на втікачів.
Лутіен була виснажена і не мала ні часу, ні сили, щоби противитися вовкові. Та Берен виступив поперед неї, високо тримаючи Сильмарил у правій руці. Кархарот зупинився і на мить злякався.
— Забирайся, тікай! — кричав Берен. — Ось вогонь, який поглине тебе й усіх виплоднів зла.
І він тицьнув Сильмарил перед вовчі очі.
Та Кархарот поглянув на священну Коштовність уже без остраху, і руйнівний дух у ньому запалав із новою силою; роззявивши пащу, він раптом ухопив Беренову руку щелепами й відкусив при зап’ясті. Тоді хутко всі його нутрощі наповнив болючий пломінь, і Сильмарил висушив прокляту плоть. Завиваючи, вовк метався перед Береном і Лутіен, а стіни прибрамного видолинку відбивали його страдницькі волання. Кархарот, знавіснівши, став такий жахливий, що всі Морґотові почвари, котрі мешкали в тому видолинку чи рухалися дорогою до нього, повтікали якнайдалі; він-бо вбивав будь-яку живу істоту на своєму шляху і, помчавши з Півночі, поніс руйнацію в світ. З усіх жахіть, які спіткали Белеріанд до падіння Анґбанда, шаленство Кархарота було найстрашніше; бо в ньому причаївся Сильмарил.