Берен стояв побіч Тінґола, і раптом обидвоє зрозуміли, що Гуан кудись подався. Потому в чагарниках залунало розкотисте гавкання, бо гончак, утративши терпець і прагнучи побачити вовка, одинцем заліз у кущі, щоби витурити його звідти. Проте Кархарот ухилився від нього і, несподівано вискочивши з заростів, кинувся на Тінґола. Берен зі списом у руці помчав навперейми, та Кархарот відштовхнув його вбік і повалив, уп’явшись зубами йому в груди. Тієї ж миті з чагарника на спину Вовкові скочив Гуан, і вони покотилися, затято борючись; жодна борня між вовком і гончаком не могла би зрівнятися з тією, бо в гарчанні Гуана відлунював голос ріжків Ороме та гнів валарів, а в завиваннях Кархарота була ненависть Морґота і злоба, жорстокіша за сталеві зуби; від їхньої метушні камені зривалися з місця і падали з висоти, і заглушили водоспад Есґалдуіну. Там боролися вони до смерті; але Тінґол на те не зважав, адже він, схилившись над Береном, побачив, що той серйозно поранений.
Гуан у ту годину вбив Кархарота; відтак там, у хащах лісів Доріату, здійснилася його власна, давно завбачена судьба: він був смертельно поранений, і Морґотова отрута розтеклася його тілом. Тоді він підійшов і, впавши біля Берена, заговорив утретє, попрощавшись із ним перед смертю. Берен не відповів, а тільки поклав руку на голову гончака; так вони й розпрощалися.
Маблунґ і Белеґ поквапилися на допомогу Королю, та, коли побачили, що скоїлося, покидали списи й заплакали. Перегодом Маблунґ витяг ножа і розпоров Вовкові черево; нутрощі звіра були майже повністю обгорілі, наче від вогню, а Беренова рука, що стискала Коштовність, так і зосталася неспотвореною. Проте, коли Маблунґ потягся, щоб узяти її, руки не стало, Сильмарил лежав неприкритий, і його світло розігнало лісові тіні довкруж них. Тоді наляканий Маблунґ хутко схопив його й уклав у живу руку Берена; і дотик до Сильмарила пробудив звитяжця, й він підняв Коштовність високо на собою і попрохав Тінґола прийняти її.
— Отепер Виправу завершено і довершено мою судьбу, — мовив Берен і затих.
Берена Камлоста, сина Барагіра, несли назад на ношах із гілля, а поруч нього лежав Гуан-вовкодав; і ніч застала подорожніх до того, як вони повернулися до Менеґрота. Біля підніжжя Гірілорна, величного бука, зустріла їх, ідучи повільним кроком, Лутіен, і дехто ніс біля ношей смолоскипи. Тоді вона обійняла Берена, поцілувала і попросила зачекати на неї по той бік Західного Моря; й він зазирнув їй у вічі й віддав духа. І зоряне світло згасло, і навіть на Лутіен Тінувіель зійшла темрява. Так завершилася Виправа по Сильмарил; але «Балада про Леітіан» не закінчилась.
Адже на прохання Лутіен дух Берена затримався в чертогах Мандоса, не бажаючи покидати світ, поки Лутіен не прийде востаннє попрощатися з ним на туманних берегах Зовнішнього Моря, звідки померлі люди вирушають у путь, аби ніколи не повернутись. А дух Лутіен провалився в пітьму й нарешті відлинув, і тіло її лежало, мовби раптово стята, ще не зів’яла квітка у траві.
Тоді зима — щось на кшталт похилого віку смертних людей — зійшла на Тінґола. Лутіен же дісталася до чертогів Мандоса, до призначеного для елдаліе місця поза палацами Заходу на рубежах світу. Там ті, хто чекає, сидять у тіні власної думи. Проте краса її була понад їхню красу, і скорбота її — глибша за їхню скорботу; вона стала навколішки перед Мандосом і заспівала йому.
Пісня, що її співала Лутіен перед Мандосом, була найпрекраснішою піснею, зітканою зі слів, і найскорботнішою піснею, яку будь-коли доводилося чути світові. Незмінну та незнищенну, її й досі співають у Валінорі, там, де не чує світ, і, слухаючи її, валари сумують. Адже Лутіен вплела у неї два наспіви: про печаль елдарів і про людську скорботу, про Два Роди, що їх створив Ілуватар, аби вони мешкали на Арді, в Земному Королівстві, серед незчисленних зірок. І коли вона навколішки стояла перед Мандосом, сльози її котилися йому на ноги, неначе дощ на каміння; і Мандос розчулився, й ні до, ні після того він не почував такого зворушення.
Тому він прикликав Берена, і, як і передбачала Лутіен у час його смерті, вони знову зустрілися по той бік Західного Моря. Проте Мандос не мав влади ні затримувати духи померлих людей по сей бік рубежів світу після того, як завершувався час чекання, ні змінювати долі Дітей Ілуватара. Тож він подався до Манве, Володаря Валарів, котрий під орудою Ілуватара правував світом; і в найглибшій думці, в якій розкривалася воля Ілуватара, той знайшов рішення.