Ось який вибір запропонував він Лутіен. За труди та печалі її звільнять од Мандоса, і вона піде у Валімар, аби до кінця світу мешкати там серед валарів, забувши всі жалі, яких зазнала за життя. Берен туди піти не міг. Бо валарам не вільно було забирати його у Смерті — Ілуватарового дару для людей. Інший же вибір полягав ось у чому: вона може повернутись у Середзем’я, і взяти з собою Берена, і знову там оселитися, проте без упевненості в житті чи радості. Вона стане смертною і помре вдруге — так само, як і він; і незабаром полишить світ навіки, і краса її перетвориться на пісенний спогад.
І Лутіен обрала таку судьбу, зрікшись Благословенного Краю та відкинувши своє право на родинні зв’язки з його мешканцями; щоби, хай яке горе жде попереду, долі Берена та Лутіен злились і їхні стежки спільно вилися поза рубежі світу. Так і сталося, що вона, єдина з елдаліе, померла насправді та ще в сиву давнину полишила світ. Її вибір поєднав Два Роди; вона-бо є праматір’ю всіх, у кому кров елдарів тече і донині, хоча цілісінький світ змінився, — всіх, у кому живе подоба Лутіен Улюбленої, яку вони втратили.
Розділ XX. Про П'яту Битву: Нірнает-Арноедіад
Кажуть, що Берен і Лутіен повернулися до північних земель Середзем’я, де певний час жили разом як звичайні чоловік та жінка; і вони знову набули в Доріаті подоб смертних. Ті, хто бачив їх, раділи і сповнювалися шанобою; і Лутіен прийшла в Менеґрот, і зцілила Тінґола від зими дотиком своєї руки. Та Меліан зазирнула їй у вічі, прочитала там її судьбу і відвернулася; вона-бо зрозуміла, що навіть поза краєм світу не поєднатися їм уже, і зроду-віку не було важчого горя втрати, ніж горе маї Меліан, якого вона зазнала тієї години. Потому Берен і Лутіен удвох вирушили в путь, не боячись ні спраги, ані голоду; вони перейшли Ріку Ґеліон, і потрапили в Оссіріанд, і мешкали там на Тол-Ґалені — зеленому острові — посеред Адуранту до тієї пори, поки вісті про них перестали надходити зовсім. Згодом елдари назвали той край Дор-Фірн-і-Ґуінар — Земля Ожилих Мерців; там же народився Діор Аранел Прекрасний, знаний пізніше як Діор Елухіл, що означає Спадкоємець Тінґола. Жодна смертна людина відтоді ніколи вже не розмовляла з Береном, сином Барагіра; й ніхто не бачив, як Берен чи Лутіен покинули цей світ, і не спостеріг, де нарешті спочили їхні тіла.
У ті часи серце Маезроса, сина Феанора, піднеслося, коли він збагнув, що Морґот таки вразливий; бо діяння Берена та Лутіен оспівували у багатьох піснях у всіх кінцях Белеріанду. І все-таки Морґот був спроможний знищити їх усіх, одне по одному, якби ельфи не об’єдналися знов, утворивши нову спілку та загальне зібрання; тож, аби підвищити шанси елдарів на успіх, син Феанора скликав раду, яку називають Союзом Маезроса.
Проте обітниця Феанора та лиходійства, вчинені через неї, перешкодили задуму Маезроса, й він здобув менше підтримки, ніж було потрібно. Через учинки Келеґорма та Куруфіна Ородрет не збирався виступати на бій на прохання жодного із синів Феанора; та й ельфи Нарґотронда все ще вірили, що зможуть захистити свою приховану твердиню з допомогою втаємничення і хитрощів. Звідти виступив лише невеличкий загін під орудою Ґвіндора, сина Ґуіліна, дуже відважного вельможі, котрий пішов на північну війну всупереч волі Ородрета, бо тужив за втраченим під час Даґор-Браґоллаху братом Ґелміром. Ці ельфи вподобали собі герб дому Фінґолфіна і виступили в похід під знаменами Фінґона; та лиш один із них повернувся додому.
З Доріату чекати допомоги було годі. Маезрос і його брати, зв’язані обітницею, вже раніше посилали гінців до Тінґола, зверхніми словами нагадуючи про свої претензії та закликаючи відступити їм Сильмарил або ж стати їхнім ворогом. Меліан радила Королю віддати Коштовність; але слова синів Феанора були горді й погрозливі, тож Тінґола сповнив гнів при думці про страждання Лутіен і кров Берена, ціною яких і всупереч злобі Келеґорма та Куруфіна було здобуто Сильмарил. І з кожним днем, дивлячись на Сильмарил, він дедалі палкіше бажав володіти ним довіку; отакою була сила каменя. Тому Король глузливими словами відпровадив гінців, звідки ті прийшли. Маезрос не відповів, бо на той час уже почав обмірковувати спілку та союз ельфів; але Келеґорм і Куруфін відкрито присяглись убити Тінґола та знищити його народ, якщо самі повернуться з війни переможцями і якщо Коштовність не віддадуть добровільно. Відтак Тінґол зміцнив кордони свого володіння і не пішов на війну, як не пішов туди і жоден інший доріатець, окрім Маблунґа та Белеґа, котрі не хотіли стояти осторонь від цих величних діянь. Алеіїх Тінґол відпустив лише за умови, що вони не служитимуть синам Феанора; тож обидва приєдналися до воїнства Фінґона.