— Алекс, поки ми тут наодинці, — почав він і побачив, як вона помітно напружилась. — Що відбувається? Чим я завинив перед тобою?
— Це не стосується справи.
— А мені здається, ой як стосується. Я не хочу посеред місії почути «упс, тебе викрили, недогледіла» чи щось таке. Розумієш? Це питання довіри.
— Я тобі не довіряю.
— Тоді тим більше треба владнати наші непорозуміння. Чим я можу заслужити твою довіру?
Алекс мовчала.
— Мені здається, я вже багато роблю для цього, — продовжив Марк.
— Багато для місії. Вважаєш, я цим переймаюся?
— Тобто це якась особиста неприязнь. З цим важче…
— Просто роби свою справу й не лізь до мене. Я не встромлю ножа в спину. Обіцяю.
— Я тобі вірю, — з усією серйозністю відповів Марк, виходячи з машини. — Але якщо все ж таки наважишся поговорити — радий буду вислухати.
Запхавши флешку в кишеню, Марк попрямував до відділку. Він ніяк не міг звикнутися з фактом, що зайняв місце шефа, і сподівався, що й не доведеться до цього звикати. Якщо все вдасться, поліція знову стане звичайною службою і, можливо, колишні поліцейські повернуться на роботу. І Пеппер. Головне, щоб ця надія не була марною.
Великим і, можливо, єдиним, плюсом його підвищення став власний кабінет, кабінет Пеппера. Для їхнього плану це підходило якнайкраще. Зачинивши жалюзі, Марк вставив флешку в комп’ютер і запустив програму. Зачекав кілька хвилин, вийняв флешку й пішов до колишнього кабінету привітатися з колегами. На сьогодні його «завдання», хоч як би пафосно це звучало, виконано. Програма, а точніше вірус, чекатиме команди та потрібного часу.
— Дивіться, хто спустився до звичайних смертних, — прокоментувала Руді його появу.
— Вже відвикли без начальства? — підіграв Марк, а потім серйозно додав: — Сподіваюся, ніхто не збирається довго мене підколювати з цього приводу. Нічого не змінилося.
— Авжеж, шефе, як скажеш, — Рамон поплескав його по плечу та почав їсти свій ранковий хот-дог.
Марку не вистачало цієї знайомої атмосфери, робочих жартиків та зрозумілої рутини. Навіть за відсутності Пеппера мало що змінилося.
— Ти як? Оговтався нарешті? — Марк почув у голосі Руді роздратування.
— Здається, — чесно відповів він. — Забивав голову й руки, чим тільки можна. Ніби вже в нормі.
— Добре, що не всі тут такі ніжні, — схоже, роздратування не почулось. Руді явно виказувала незадоволення поведінкою Марка.
— Не будь таким стервом, — зробив їй зауваження Рамон. — З дружиною стільки часу не проводять, скільки Марк із Пеппером, — і потім звернувся до Марка. — Якщо захочеш про це поговорити — звертайся.
Руді закотила очі й вирішила не продовжувати цю тему.
— Дякую, Рамоне, поки що не треба, — Марк спробував повернутися до робочих питань. — Якісь нагальні виклики надходили?
— Поки що спокійний понеділок. Сподіваємося й на такий цикл, — відповів Рамон.
— Це радує, — спробував посміхнутися Марк, але вийшло дещо натягнуто. — В мене ще прохання. Руді, зроби, будь ласка, запит на темпускоп.
— «Для проведення оперативних дій», як минулого разу? — запитала колега. І знову Марк відчув неприязнь у голосі. І ще дещо.
— З цим якісь проблеми?
— Жодних, — стенула плечима Руді. — Буде зроблено, шефе.
Марку не подобалася ця зміна в їхніх стосунках. Заздрість? Образа? Перейматися ще й цим він не хотів. Пережити тиждень, а далі — життя покаже, що буде.
Вівторок, 2 липня
Поки Марк займався буденними справами у відділку, Еліза з колегами науковцями перевіряла розрахунки. І вона, і Алекс усе ще лишались у своєму будинку. Зараз на заводі збиралися тільки ті, хто виконував допоміжні ролі та безпосередньо не брав участі в місії.
Алекс, із якою вони останнім часом уникали зустрічей, стояла на порозі вітальні та чекала, коли Еліза нарешті зверне на неї увагу. Відірвавшись від розмови з колегами, Еліза пішла до подруги. За стільки часу вони прекрасно розуміли одна одну без слів, тож дівчина готувалася до важкої розмови.
Вони піднялися до кімнати Алекс. Еліза ніколи не вважала її затишною. Можливо, через низьку стелю чи відсутність непрактичних, але пам’ятних речей. Вони рідко бували тут удвох і зазвичай проводили час у кімнаті Елізи.
— Фінішна пряма, — констатувала Алекс. — То коли ти йому розповіси?
— Ти тільки про це хотіла поговорити? — зітхнула Еліза. — Я вже думала, ми обговоримо наші…
— Ти не відповіла.