— Це не важливо.
— Не важливо? — Алекс найчастіше стримувала емоції. Навіть зараз. Але було відчуття, що вона будь-якої миті готова вибухнути. — Ти змушуєш його ризикувати всім, даєш надію, а потім хочеш просто використати й кинути?
— Такий був план, — не сперечалась Еліза.
— Знаєш, окрім планів, є ще почуття людей.
— Відколи ти переживаєш за почуття Марка?
— Я переживаю, що у відповідальний момент він схибить. І це станеться через твою брехню.
— Недомовки не брехня. І це не має значення.
— А щось для тебе має значення?
— Чому ти сердишся? — Еліза теж починала злитися. — Тобі яке діло, знатиме він чи ні?
— Бо якщо напад трапиться на Острові, куди ти втечеш? І що Марк зробить, коли дізнається про хворобу?
— Ти хочеш, щоб він одразу відмовився і весь план пішов під три чорти? Я не розумію.
— Я хочу, щоб ти нарешті відчула всю серйозність свого плану. Казати, що хочеш померти, і справді померти — різні речі.
— Гадаєш, я передумаю? Чи Марк мене відмовить?
— Ти нічим не ризикуєш, на відміну від нас.
— Не… — спробувала заперечити Еліза.
— Та годі! Себе хоча б не дури, — різко перервала її Алекс. — Я розумію, що роблю і які можуть бути наслідки. Як і всі наші. А ти, — вона заглянула Елізі в очі. — Ти готова до них? Чи «використати й кинути» стосується всіх нас?
— Алекс, — Еліза спробувала обійняти подругу, але вона ухилилася.
— Що буде, якщо темпускопи не спрацюють?
— Вони спрацюють…
— Давай, бляха, без цього! Я не якась ліва чувіха-смертниця. Мені потрібно розуміти ризики.
— У найгіршому разі чорна діра вийде з-під контролю, ще більше дестабілізує Машину й почне поглинати матерію навколо.
— Наскільки навколо?
Еліза мовчала.
— Коротше, якщо ви напартачили — кінець світу справді настане, — резюмувала Алекс.
— Є невелика вірогідність, що кінець світу наставав через те, що ми налажали, — гірко всміхнулась Еліза. — З цими парадоксами хрін зрозумієш, що до чого могло (чи може) призвести. І чи ми взагалі можемо щось змінити.
— Заїбись, «світле майбутнє». І багато про це знає?
— Тільки мої колеги-науковці. Але ми налаштовані оптимістично.
— Зрозуміло. Тепер мені трохи легше. Якщо кинеш, то не тільки мене, а все людство… Ти аж так сильно хочеш умерти?
— Я, — Еліза осіклася. Вона до болю стиснула руки в кулаки, а за мить перекинула стілець, що необережно опинився поруч, і зашипіла, намагаючись не перейти на крик. — Бляха, ти знущаєшся з мене! Я хочу жити! Хочу! Тільки нормально, а не вираховуючи час від нападу до нападу. Це… Пиздець… Не знаю, як описати, — вона сіла на ліжко, підтиснувши й обійнявши ноги. — Я дивуюся, що ще не сказилась. Постійний страх очікування болю, сам біль… Ти ж бачила…
Незважаючи на минулі сварки, Алекс не змогла байдуже дивитися на подругу. Сіла поруч та міцно її обійняла, як зазвичай під час нападу.
— А надії, що це мине — немає. Батько стільки часу витратив — і нічого… Постійні обіцянки, вмовляння. Господи, що вони тільки зі мною не робили! Я вважала, що гірше нападу нічого не може бути. Але їм удалося. Просто збільшили час нападу. Не на хвилини, а на години… Години! Поки я не помирала від больового шоку!
— Чому ти?..
— Мене розрізали, як якусь жабу, і заглядали всередину. Коли я ще була жива. У свідомості… Досі в носі стоїть запах пиляного черепа.
— Ти не розповідала.
— Та краще б і зараз не розповідала. Але тобі варто знати. Щоб ти нікому не дала мене зупинити. Я розумію, що несправедливо ставлюся до тебе, та… Та хай би що, ти найрідніша людина для мене, — Еліза зарилася обличчям у волосся Алекс. — А знаєш, що найгірше? Батько дивився на це. Дозволяв таке зі мною робити і спостерігав. Тому пообіцяй мені, що не дозволиш нікому мене врятувати.
— Ти така егоїстка, — зітхнула Алекс і поцілувала Елізу в маківку. — Обіцяю.
Середа, 3 липня
Гелікоптер Стівена тільки-но приземлився, а Йорґен уже стояв біля платформи в очікуванні гостя, одягнений у костюм із краваткою. Незмінний білий халат лишився в кабінеті.
— Вау! — оцінив Стівен, перекрикуючи гул від працюючих лопатей. — Чим завдячувати такій пошані?
— Я гадав, ти прилетиш з інвесторами. Вирішив вибратися з підпілля та привітатись, — здивувався Йорґен. Зазвичай, коли Стівен організовував зустрічі, він прилітав разом із гостями.
— Інвестори прилетять у кінці циклу, — махнув рукою Стівен. Вони пішли до спуску з платформи, де нарешті стало тихіше. — Можливо, навіть залишаться на перезапуск петлі.
— Ти ж знаєш мою позицію…