— Так-так-так, жодних чужих біля Машини в активній фазі, — швидко процитував друга Стівен. — Але я сказав «можливо». Спробую їх відмовити.
— То в чому річ цього разу?
Вони спустилися на перший поверх, звідки йшли шляхи до всіх корпусів Острова.
— Може, прокатаємось? — запропонував Стівен. — Тобі ще не набридло маринуватися в чотирьох стінах?
— Взагалі-то їх більше, ніж чотири.
— Не чіпляйся до слів.
— Добре. Коло по узбережжю?
— Супер! Тільки візьмемо нормальний транспорт, а не ті чортопхайки для пенсіонерів.
Біля виходу вони вмостились у двомісний баггі. Йорґен ввічливо поступився місцем за кермом Стівену, і вони одразу рвонули до узбережжя.
Стівен кермував доволі швидко, проте обачно. Зазвичай він їздив набагато швидше й агресивніше.
— Щось ти сьогодні не у формі, — підловив друга Йорґен.
— Помітив? — Стівен дав по гальмах. — Фак! Я так утомився, — він поклав голову на кермо. — Ці години, коли чекаєш, що вона ось-ось помре. Затягнуті прощання. А між цим бовдури, які все життя набивали кармани та витрачали здоров’я на гульбені, їздять мені по вухах та вимагають ліки від усіх хвороб.
— Дивуюся, що ти ще не звик.
— До такого не звикаєш, — Стівен випрямився. — Принаймні я не звикаю. Воно накопичується, навалюється… і в якийсь момент просто хочеться вибухнути.
— Не переживай. Скоро це скінчиться, — Йорґен здогадувався, що зараз його слова нічого не означають і мало чим допоможуть, але він розумів Стівена. І він справді планував розірвати петлю одразу, щойно з’явиться можливість.
— Так, скоро, — задумливо промовив Стівен, натиснув на педаль газу та попрямував до узбережжя.
— Може, вже розповіси, чому інвестори вирішили приїхати на Острів? Давно вони не навідувалися з інспектуванням. Я вже, грішним ділом, сподівався, що нарешті дадуть нам спокій.
— Кілька цікавих людей хочуть долучитися до інвестування.
— І чим це має бути нам цікаво? Ресурсів у нас достатньо.
— Тим, що коли все скінчиться, буде спокійна гавань, у якій нас ніхто не зачепить. А ще нам пропонують багато людського ресурсу.
— Чому ж такі люди вирішили долучитися тільки зараз? — Йорґен відчував якийсь підступ.
— Бо раніше з ними ніхто не хотів вести справи. Не переймайся. Я дізнаюся деталі та виб’ю нам гарні умови.
— Як вважаєш за потрібне. Це все справді дуже скоро закінчиться.
Стівен вивіз їх на самий берег та зупинився недалеко від води. Вони вилізли з баггі та, як були, в костюмах, умостилися на теплий пісок. Хвилі накочували на берег ритмічно, монотонно. Якби не лабораторії за їхніми спинами, це могло стати прекрасним місцем для усамітнення та відпочинку.
— Наскільки все погано з Машиною? — Стівен дістав електронну сигарету, чим трохи здивував Йорґена. Зазвичай він віддавав перевагу сигарам.
— Гірше, ніж я міг уявити, — чесно відповів науковець. Атмосфера на обох діяла заспокійливо, а можливо вони просто втомилися нервувати за цілий світ, відповідальність за життя якого взяли на себе.
— То чому не вимкнеш Машину?
— Ще не час. Мені потрібно ще трохи.
— Ти розумієш, що затягуючи, робиш тільки гірше?
— А інакше нащо ми це взагалі робили? — Йорґен стиснув кулаки, ніби збирав там усю свою волю.
— Розробки, які ми зможемо доїти ще впродовж десятиріч, врятовані життя, вдячність багатьох впливових людей? Ноуп?
— Ти зрозумів мене. Все це тьмяніє, якщо згадати про найголовнішу мету.
— Ставити весь світ на карту заради однієї людини? — похитав головою Стівен. — Друже, я розумію, батьківська любов і все таке, але будь реалістом. Якщо все піде по пизді, нікому твоя любов не знадобиться.
— Хто б казав, — Йорґен колупав п’яткою черевика пісок і вже зробив немаленьку ямку. — Дідько! Чому за що не берись — самі проблеми? Готуєшся, вираховуєш, знижуєш ризики — і все одно якась срака вилазить.
— Бо ми не боги, — зітхнув Стівен.
— Але ж як іноді хочеться ними стати.
Четвер, 4 липня
Всього лише два тижні без звичної буденності та роботи — і Марк зовсім відвик від поліцейського графіка. Тепер робота здавалася йому безглуздою та далекою. Як керівник він міг займатися розподілом обов’язків і не виїжджати на оперативні завдання. Але якраз це й було єдине, що здавалося йому вартим уваги.
— Як ти? — у кабінет увійшла Руді.
— Вже нормально, — ще раз підтримав свою легенду про ментальне відновлення Марк. — Намагаюся повернутись до звичайного ритму. Але… Сама розумієш. Все вже не буде як раніше.
— Я гадала, ти прийдеш. Не ти один тужиш за Пеппером.