Натягнувши балаклави, вони обступили хлопчика. Той сидів за кухонним столом з олівцями і малював. Давид обережно, щоб не налякати, але досить швидко ввів заспокійливе з інгібітором білків синтезу, який мав заблокувати короткочасну пам’ять.
— Як ми зрозуміємо, що воно подіяло? — спитав Марк.
— Візуально ніяк. Тільки з його поведінки й запитань.
— А це точно не нашкодить йому? — Зої хоч і трималася відсторонено, глянувши на дитину, не змогла втримати емоцій.
— Це дуже короткотривалий препарат, — запевнив її Давид. — У найгіршому разі — голова трохи поболить.
Хлопчик устав з-за столу та подивився на прибульців.
— Добрий день. Ви друзі? — наївно запитав він, блукаючи поглядом по кімнаті.
— Так, друзі. І ми маємо дати тобі ліки.
— О, дякую.
Без вагань Давид зробив ще один укол, цього разу з сироваткою правди. Хоча здавалось, що він розповість усе і без стимуляції.
Хлопчик відволікся на укол, а коли знову подивився на людей навколо, поводився так, ніби щойно їх побачив.
— Добрий день. Ви друзі?
— Працює, — видихнув Давид. — Треба прискоритися.
— Так, друзі, — підійшов до нього Марк. — Можеш нам дещо розповісти? Нам потрібні ключі доступу до Острова.
— У мене немає ключів від острова. Як узагалі можна замкнути острів?
— Може, ти щось знаєш про Машину часу? — зробив ще одну спробу Марк.
— Це така марка? Я ніколи про неї не чув. Який у неї логотип?
— І як нам зрозуміти, знає він чи ні? — спитала Зої.
— Ти знаєш, який завтра день? — пішов з іншого боку Марк.
— Неділя.
— Молодець. А в тебе є якісь справи в неділю?
— Я одягаюся, вмиваюся, снідаю, гуляю…
— А щось таке, що відбувається тільки в неділю? — спрямував його поліцейський.
— Дивлюся телевізор.
— Тільки в неділю? Справді?
— Так. Дуже пізно, — закивав хлопчик. — Там показують букви з цифрами, і я їх запам’ятовую.
— А в понеділок записуєш їх і комусь віддаєш?
— Ні. Я трохи малюю, а потім повторюю їх по телефону.
— А можеш мені назвати останні букви з цифрами?
— Можу, але мені не дозволяють.
— Цього разу можна, — доброзичливо запевнив Марк та ввімкнув диктофон.
— Добре. 49207769 6C6C2066 6F726769 76652062 75742049 20776F6E 27742066 6F726765 74… — продиктував він. Це зайняло певний час, бо промовити близько сотні символів — не швидке заняття.
— Я знала, що в савантів гарна пам’ять, але це все одно дивовижно, — тихо прокоментувала Зої. — Як узагалі людина може це запам’ятати?
— Ти великий молодець, — похвалив хлопчика Марк.
— Тепер би тільки впевнитись, що це точно потрібний код, — зауважив Давид.
Хлопчик знову відволікся від гостей, а за мить забув, хто вони, і почав свої запитання спочатку.
— Добрий вечір. Ви друзі?
За дверима почулися кроки.
— Хлопці, треба вшиватися, — шикнула їм Зої.
Вхід був заблокований. Єдиний шлях відходу — вікно. І впасти цього разу означатиме справжній кінець. Згадалися колишні страхи висоти.
Рухаючись уздовж карнизу, вони дісталися до пожежної драбини біля загального балкона і спустилися вниз.
Коли всі групи повернулися на завод, виявилося, що не тільки група Марка дістала код, і вони повністю відрізняються один від одного.
— Це або джекпот, або підстава, — підсумувала Алекс. — Якщо ми дістали код і від системи безпеки Острова, і від Машини — нам неймовірно пощастило. Якщо ні… Що ж, доведеться докласти набагато більше зусиль і, можливо, катувати людей.
Ніч
Остання ніч перед операцією. Марк стояв на балконі, який так полюбив за ці кілька циклів, і курив останню пачку цигарок, яку знайшов у Пеппера. Згадував комп’ютерні ігри, у які часто грав до служби. У кінці завжди була самовбивча місія, під час якої ти дізнавався, чим обернулося все те, що ти вибирав. Останні переговори з однопартійцями — і ти ступаєш на шлях без можливості зберегтися й перезавантажитися.
— Думаєш, нащо ти сюди вплутався? — Еліза підійшла та обійняла його з-за спини.
— Не вгадала. Перераховую, чи до всього ми підготувалися.
— До всього не підготуєшся, — філософськи зауважила Еліза. — Головне, щоб я не підхопила завтра нежить, а то доведеться все переносити.
— Не смішно, — похитав головою Марк.
— Я й не сміюся, — дівчина стала поруч і обперлася на поручні. — Що це в тебе так смердить? — Марк простягнув їй пачку з залишками цигарок. Еліза взяла одну. — На смак краще, ніж на запах, — оцінила вона.
— Теж завжди дивувався, — Марк зітхнув, згадавши Пеппера. — Сподіваюся, з кінцем петлі наслідки процедури зможуть вилікувати. Розумію, що це не буде, як у казці про сплячу красуню, але…